Алекс Грей (Нижегородов) - Одержимість

— У Макса поцупила? — запитав Алекс.

— Не повіриш, він сам мені в рюкзак дві пляшки запхав, і в валізі ще кілька. — вона сьорбнула ще трохи і передала Алексу. Той пригубив, але багато пити не став.

— Чому не повірю, навіть дуже повірю. — відповів він, і поставив пляшку на камені перед Анею. Якийсь час вони сиділи мовчки і слухали звуки прибою. Десь поруч цвіркуни завели свою пісню, в морі хлюпнула риба, і в невисоких пальмах зашумів вітер. Тут було настільки тихо і затишно, що не хотілося нікуди йти, тим паче, їхати.

— Після розставання з Вадимом я довго не могла відійти. Я ні з ким не спілкувалася, намагалася взагалі уникати зустрічей з людьми, настільки мені було погано. — раптом почала свою розповідь Анна. — Ховатися в сараї було безглуздо, там мене завжди могли знайти і друзі, і батьки, тому, я просто вставала о шостій ранку, коли місто ще спало, і відправлялася в гори. Я не завжди малювала, могла просто сидіти і дивитися на небо, на хвилі. Я багато думала і моделювала ситуації, як могло б бути, якби я зробила не так і вчинила б інакше. Але всі мої думки, так чи інакше, поверталися до Вадима. Це була якась одержимість, і я знову і знову згадувала психотерапевта зі свого дитинства, який попереджав, що я зі своїми одержимостями можу погано закінчити. Я намагалася забути Вадима, але у мене нічого не виходило. Кажуть, що час лікує, але це було не про мене. Чим більше часу проходило з моменту нашої розлуки, нашої останньої розмови, тим мені ставало все більш сумно і боляче. Ні, я не думала про суїцид, бо самогубство завжди викликало у мене зневагу. Я просто страждала мовчки і все. Потім мені зателефонували з академії і сказали, що якщо я не з'явлюся і не здам всі заборгованості, то, незважаючи на мій талант, мене відрахують. Всі вихідні я просто тупо сиділа над прірвою і пила вино, яке поцупила у батька з льоху. У нас був свій маленький виноградник, не такий, як у Макса, звичайно, але виноград у тата був відмінний, і батько щороку експериментував з різними сортами. Порівнювати з винами Макса мені важко, — вона знову випила з пляшки і простягнула Алексу, але Алекс відмовився, пославшись на завтрашню довгу дорогу, — Але тоді мені було все одно, що пити. Що характерно, що я не п'яніла абсолютно, просто думки почали вибудовуватися в якийсь певний ланцюг, стали не такими розмитими і абстрактними. І тоді в мені щось змінилося. Я тепер постійно думаю, що все ж таки, є правда в народних мудростях, адже вони реально вказують нам шлях, а іноді і сенс всього того, що з нами відбувається. В той момент дійсно істина була саме у вині. Якось зовсім по інакшому почало сяяти сонце, чайки почали кричати зовсім по іншому, небо, море, листя, все змінило свої кольори і обриси. Всю ніч я думала про те, що все, з мене вистачить! Що не повинен хтось, хто зараз спить на іншій півкулі землі не зі мною, а іншою жінкою, впливати на моє життя. Я твердо вирішила перестати бути залежною від своїх емоцій. Від почуттів я відмовитися не могла, та й не хотіла, але від емоцій могла. Я встала, і зі стійким наміром стати щасливою, не дивлячись ні на що, повернулася додому. Я залізла в ванну і три години лежала там, читаючи книгу «Міст через вічність» Баха, яка просто виявилася першою книгою, яка мені потрапила до рук з книжкової полиці. Тепер ти розумієш, чому мене так здивувала і зацікавила книга, що лежала на столі в цирковій гримерці. І це теж було якимось знаком. Я ж не витягнула Лермонтова чи Муракамі, а саме Баха. Дочитувала я книгу вже в ліжку, а прокинувшись вранці, відчула себе зовсім іншою людиною. Начебто нічого не змінилося, так само світило осіннє сонце, так само за вікном гавкав сусідський собака, так само на вулиці лаялися сусіди, доводячи один одному кожен своє трактування політики партії. Але я вирішила, що у мене, нарешті, почнеться звичайне людське життя, життя таке, яке я сама собі захочу. Ти не повіриш, але я відчувала себе щасливою. Виявляється, щоб бути хоч трішки щасливою, потрібно лише відкинути всілякі забобони і жити спокійно і розмірено, займаючись своєю улюбленою справою. Зараз я точно знаю, що таке щастя. Щастя — це, коли ти спокійний. Адже, коли навколо тебе покій і спокій, значить все навколо тебе ідеально, ніщо не дратує і не напружує. Я постійно малювала, іноді мої роботи відбирали на конкурси, мені робили замовлення, і я з натхненням бралася за роботу. Це був ентузіазм, але вже не фанатизм. Я просто малювала і отримувала задоволення. Я полюбила живопис ще більше, хоча думала тоді, що більше, ніж я любила цю справу, любити вже не можливо. Потім я закінчила академію, і мені запропонували залишитися в аспірантурі, навіть запропонували одразу викладати на кафедрі живопису. Ті роки особливо нічим таким не відрізнялися, я малювала, жила, як і жила раніше. Розпорядок дня у мене складався з навчання, роботи і живопису. Домашні справи займали у мене мінімум часу, і я могла більше часу приділяти мистецтву. У мене накопичилося досить багато робіт, хороших робіт, з пейзажами, з портретами, було, навіть трохи картин з урбаністичної серії, яку я назвала «міський романс». Будинки, фонтани, трамваї, парочки, що гуляють під парасолькою залитими дощем бульварами. Всі ці картини були написані в фіолетово-бузкових тонах, мені вони, до речі, найбільше подобалися. Мій наставник-викладач якось мимохідь запропонував мені організувати власну виставку. Спочатку я сприйняла це, як щось непотрібне мені, але з часом я помітила, що тільки і думаю про цю виставку. Але для виставки потрібно було приміщення і гроші на організацію і оформлення. Такої суми у мене, природно не було. Я ходила по різних організаціях, зверталася в союз художників, оббивала пороги в мерії, але все було марно. Всі захоплювалися моїми картинами, але далі захоплення справа не йшла. Чим більше мені відмовляли, тим більше азарту в мені прокидалося. Я давала інтерв'ю на телебаченні, писала статті в журналах. Мої студенти почали мені допомагати збирати кошти, підробляючи на набережній і на бульварі. Але сума, яку вони зібрали, була недостатньою навіть для оренди маленького приміщення. В одну з неділь ми організували на набережній невеликий аукціон, де намагалися зібрати гроші, продаючи наші картини. До мене підійшов високий чоловік в дорогому костюмі і димчастих окулярах. Таких чоловіків я раніше бачила тільки на обкладинках модних зарубіжних журналів. На ньому був шикарний білий костюм, сорочка з розстебнутим верхнім гудзиком і незатягнутою тонкою краваткою. Він уважно розглядав картини, біля кожної зупинявся і ретельно вивчав, нахиляючи голову. Потім він прочитав табличку, на якій було написано про збір грошей для організації моєї виставки, повернувся до нас і запитав: