Алекс Грей (Нижегородов) - Одержимість

— Аня… Ти взагалі думай трохи, перед тим як говорити, добре? Що стосується Макса, так я сказав, що він взагалі не пропускає жодної спідниці, що стосується Ілони, то ось кого найменше треба слухати, так це її. Її жовч, заздрість і ненависть здатні зруйнувати все на світі, і я не дуже здивований, що вона таке сказала. І ти через цю фігні нервуєш?

— Ти вважаєш це фігньою? І ти не цинік після цього? — Аня кричала і вдарила кілька разів Алекса по плечу кулаком. — Та ви всі хворі на одне місце! Ідіоти!

— Так заспокойся ти. Ніхто тебе ні до кого не привозив спеціально. Навпаки, я просто хотів тобі зробити подарунок до Дня народження і все. Вибач, що не вгадав з антуражем. Ти знаєш, я завжди знав, що робити добро — це погано. Добро завжди вилазить потім боком, тому що люди ще не дозріли для добра. Вони готові знищувати один одного, топтати землю, вбивати тварин і рослин, їм плювати на те, що буде завтра, але вони не готові до того, що хтось може просто зробити щось хороше і добре, і, головне, безкорисно. Люди по суті своїй невдячні тварини, яким ще дуже далеко до цивілізації.

— Це ти зараз мене назвав твариною? — в очах Ані стояли сльози. Алекс не знав, як реагувати на це, бо жінки, що плачуть, завжди викликали в нього паніку. Він не любив їх жаліти і втішати, але й ніколи свідомо не хотів їх сліз. Але, в той же час, він просто не знав, що робити в подібних ситуаціях.

— Все, Ань, заспокойся. Я бачу, що ти сьогодні не на тій хвилі. Відпочинь краще, поспи, потім подивишся на цю ситуацію з іншого боку і посмієшся сама з себе. — Алекс спробував розрядити обстановку, він дивився за реакцією Анни.

— Висадити мене десь, я сама доберусь, куди мені треба. — раптом тихо сказала вона.

— Що значить, висади?

— Це і значить, висади на будь якій заправці або в якомусь аеропорті, якщо буде по дорозі.

— Ань, не вигадуй, заспокойся…

— Не треба мене заспокоювати і вмовляти. — перебила його Аня. — Я і так спокійна, далі вже нікуди, я просто хочу вийти. Я доросла і маю на це право.

— Та як скажеш, спеціально для тебе заїду в Мілан і висаджу в аеропорту, якщо так тобі припікло. — спокійно відповів Алекс. Він очікував, що Аня зараз змінить своє рішення, він був майже впевнений в тому, що так і буде, але вона сказала:

— Ось і чудово. А до Мілана далеко?

— Далеко, доведеться тобі мене потерпіти. — пожартував Алекс.

Аня нічого не відповіла у відповідь, лише демонстративно відвернулася до вікна. Якийсь час вони їхали мовчки, поки не виїхали до моря. Внизу, під автострадою виднілися дахи будинків, а вдалині блакитними відблисками мерехтіло море. Вони проїхали вивіску, яка вказувала з'їзд на Канни. Алекс спостерігав за Анею, чекаючи, що вона попросить звернути з траси, але вона мовчала. Вони проїхали поворот на Ніццу і в'їхали в Італію. Пейзаж особливо не змінився, лише кудись раптом зникли турнікети за оплату доріг, точніше, не зовсім зникли, а стали досить рідкісними. Алекс мовчки з'їхав з траси і подивився на реакцію Ані, але та байдуже дивилася у вікно, притулившись лобом до бічного скла. Вони в'їхали в Сан-Ремо. Швидкість тут була обмежена, і їм довелося повільно пробиратися через центр міста крізь затори. Праворуч, практично в декількох десятках метрів хлюпало море. Алекс звернув на якусь вузьку вуличку, зробив ще кілька поворотів, і, не звертаючи уваги на засмучений голос з навігатора, який наполегливо пропонував розвернутися і перерахувати маршрут, припаркував машину біля старовинного будинку.

— Ходімо, подихаємо. — сказав Алекс і, не чекаючи відповіді, виліз з машини. Аня продовжувала сидіти, притулившись лобом до скла. Потім вона повільно підвелася і слідом за Алексом вийшла в спеку з наповненого прокондіціонованим повітрям салону машіни. — Ходімо, до моря спустимося, тут недалеко.

Аня слухняно йшла за Алексом. Вони йшли мовчки повз старовинні будинки і сквери і дуже скоро вийшли на набережну. Прямо перед ними відкривався краєвид, в якому були присутні всі фарби спектра. Кажуть, що японські діти у віці шести років вільно розрізняють і знають назви девятиста кольорів і відтінків. Напевно, в цьому пейзажі, де були і блакитне море, і яскраво-жовте сонце, і білосніжний пісок, і смарагдові пальми зі звисаючими кокосами, були присутні всі дев'ятсот відтінків. Аня примружилася, прикрила очі і відкинула голову назад. Потім глибоко вдихнула морське повітря з запахом солі, водоростей і йоду і легко посміхнулася.

— Блін, як гарно… — сказала вона. — Шкода, фотоапарат в машині залишився, а то я б тут розгулялася.