Алекс Грей (Нижегородов) - Політ завдовжки в життя

— Так ось в чому справа… — це була Рита. Виявилось, що вона не пішла, а стояла під дверима і слухала весь цей час. Я озирнувся і побачив Риту, яка сиділа поруч з Мариною Вікторівною. — Вибачте мене, Марино Вікторівно, будь ласка. Я сама не знала, що коїла, просто мені вже такого нарозповідали…

— Нічого, Рито, не переживай. Ми, баби такі, спочатку рубаємо, а потім думаємо. Але я тобі скажу одну річ, а далі ти сама думай. Нас з Антоном, дійсно, нічого не пов'язує, окрім занять музикою і вечірніх чаювань, абсолютно щирих і просто дружніх, повинна тобі сказати. Ти думаєш, для чого йому потрібна музика? Такому нехлюю і розбишаці. А все просто. Він попросив мене навчити його музиці, заради однієї дівчини.

— Марино Вікторівно! — вигукнув я. — Може, вже вистачить?

— Так, для однієї дівчини, — не звертаючи на мене жодної уваги, продовжувала Марина. — А ось хто ця дівчина — це ти сама повинна здогадатися. Це він заради неї провів все літо в музичній школі, замість того, щоб сидіти в підворіттях і смикати на гітарі струни. А ти тут влаштовуєш якісь не зрозумілі концерти. — Марина встала і пішла до виходу. — Я вас тут залишу, вам треба поговорити, я думаю, вам є багато чого сказати один одному. Клас, коли будете йти, зачините, і ключ віддасте черговому. Я йому зараз скажу, що ви репетируєте. Все, всім до зустрічі, ще побачимось. — і не чекаючи відповіді, вийшла і зачинила за собою двері.

А ми залишилися самі в класі. Ми проговорили весь вечір, потім по дорозі додому, проводжаючи Ритку, я розповів їй всю нашу з Мариною історію, про те, як ми познайомилися випадково, і як вона люб'язно витратила на мене все своє літо. Єдине, чого я не розповів тоді Риті, так це про Інгу. Та й вона про неї не згадала жодного разу.

Розбудила мене бортпровідниця, все така ж свіжа, з білими зубами і широкою посмішкою. Посміхаючись, як і раніше, вона легенько трусила мене за плече, і коли я розплющив очі, вона промовила:

— Ми приземлилися в Варшаві, зараз дозаправка і полетимо далі, а Ви можете пройти в транзитний термінал і зачекати там. — вона говорила так легко і спокійно, що я уявив, якби ми падали в океан, то вона б так само спокійно сказала би: «Не, хвилюйтеся, пасажири, все нормально, ми падаємо…» І знову посміхнулася би.

Сусіда мого не було, дружина теж вже вийшла, в салоні літака я залишався один. Ось, що означає, ніч не спати, а потім зловживати шампанського. Три пляшки на двох за дві години — це було круто. Саме тому я і проспав турбулентність і приземлення в Варшавському аеропорті. Я навіть був радий, що залишився один. Всі ці спогади… Ось правду кажуть, що люди до тридцяти живуть мріями, а потім спогадами.

У залі терміналу я не став шукати дружину, а пішов у кав’ярню і сів в найдальшому кутку, за колоною, щоб ніхто мене не міг потурбувати. Я сидів і просто спостерігав за людьми. Одні поспішали кудись на рейс, інші, так само, як і я, тупо чекали команди на посадку. Одні котили величезні валізи на колесах, як ніби везли з собою весь свій гардероб, а не просто їхали на курорт, інші несли маленькі спортивні сумочки, деякі були взагалі без речей, з одним ноутбуком чи, навіть, з планшетом. Цікаво виходить. Так буває і в житті. У одних величезний багаж життєвого досвіду, навчання, робота, кар'єра, спортивне життя або життя на сцені, весілля, розлучення, народження і смерть. Хтось може похвалитися медалями, дипломами, орденами, хтось нічого не має в своєму багажі, і тоді нема що згадувати людині, виходить, що життя прожите даремно, нецікаво, без емоцій. А оскільки, ми дійсно з віком живемо в основному спогадами, то таким людям і жити стає не цікаво. Хтось може вмістити все своє життя, всі свої спогади в одну маленьку коробочку, всі фотографії, відео та інші важливі файли за все життя у них можуть поміститися на одну флешку. А є й такі, яким доводиться орендувати цілі сервери, щоб зберегти лише малу частину інформації про своє життя. Мене завжди дивували люди, яким було не цікаво ходити в театр або в кіно, читати книги і дивитися фільми, не дешеві мильні серіали, а глибоко осмислені фільми. Вони не фотографують своїх дітей, вони не зустрічаються зі своїми друзями-однокласниками, не займаються спортом чи музикою. Більшість з них взагалі перестало жити в реалі, все своє життя вони перемістили в віртуал. Їм там простіше, там не потрібно бути собою, можна ж бути там і Бредом Пітом, і президентом Камбоджі одночасно. Ось і зараз, вони сидять за столами і більшість з них занурені у свої смартфони, планшети або лептопи.