Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

За якусь мить вона заговорила поволі, з жалем.

– Ти скоро помреш.

Обернулась і зникла в натовпі.

Звістку про свою смерть ви чуєте не щодня. Передбачення, висловлене у формі вироку, потрясло Джонатана. Приголомшений, він стояв сам-один посеред цього натовпу, гарний настрій перехожих породжував відчай.

Увечері розум поступово взяв гору. Досі він не надавав анінайменшої уваги ворожкам, не більше ніж ясновидицям, гадалкам на картах та всіляким іншим астрологам. Зрештою всю цю дрібноту він скидав до одного мішка, де були ті, що ставлять на легковірність бідного люду, щоб на них заробити. Він бо, Джонатан Коул, здобув освіту і вважав себе досить розумним. Хіба бодай крихта віри у ці нісенітниці не свідчить про повну дурість? Ну ж бо, тільки не дай збити себе з пантелику.

Тільки не дай збити себе з пантелику, повторював він раз у раз два дні поспіль. Однак його міркування, яке він розробив, давало збій: слова циганки не були продиктовані фінансовими мотивами: вона втекла, нічого не вимагаючи…

Не думати про це. Щойно він відчував зародження тривоги, одразу переходив на ознайомлення з новинами на смартфоні або на читання електронних повідомлень. Мріяти про свої проекти – це також гарний засіб подумати про щось інше. Наприклад, про план переїзду в нове помешкання. Щойно результати роботи дадуть змогу підвищити собі платню, він винайме більший будинок, щоб у Клое була своя спальня, коли вона господарюватиме в нього. Йому набридло розкладати й складати ліжко-канапу у вітальні. А тоді можна вже й подумати про заміну своєї автівки, така-от нагода зробити щось приємне собі самому…

Вранці третього дня він прокинувся з головним болем, локальним і сильним. Його збудженому мозку вистачило кілька секунд для встановлення зв’язку. Тривога охопила його… і взялася мордувати. За півгодини він узяв телефонну слухавку.

– Я хотів би записатися до лікаря Стерна.

– Хвилинку, зараз гляну на його розклад, – пролунав жіночий голос, настільки професійний, наскільки й безособовий.

– Це… терміново.

Залунала млосна й солодкувато-нудотна фортепіанна мелодія. Він терпляче чекав, тривога заполонювала його дедалі більше. В голові вирували безладні думки. Він уже бачив себе в лікарні, після операції на мозку. Власне, чи його страхування покриє цей вид втручання?

– Зачекайте, у мене інший дзвінок.

Знову фортепіано стікає ніжністю.

Крізь відчинене вікно він чув крики Ґарі, торговця мафінами. Дворик позаду його крамнички переходив у квадратну галявинку, яка примикала до садочка за Джонатановим будиночком. Під час літніх канікул його хлопчаки проводили там практично весь день і Ґарі репетував на них при найменшій нагоді. Бідолашні малюки діставали по повній за абищо. Слід визнати, що його справа здавалася не надто успішною; попри гарну якість мафінів, клієнтів було небагато, і від ледве зводив кінці з кінцями…

Фортепіано не стихало. Джонатан раптом схопився. Головні болі траплялись у нього і в минулому, чому ж він так запанікував цього разу? І відчув, як у ньому наростає гнів і зрештою поклав слухавку. В усьому цьому винна та чортова циганка! Якби вона не вклала ті ідіотські думки йому в мізки, до такого не дійшло б!

Він був злий, як чорт. Злий на неї, злий на самого себе за те, що мимоволі піддався її впливу. Як вона могла таке стверджувати? За яким правом? По суті, що вона могла про це знати? Ну? А якщо він справді має померти, то коли? Це єдине, що має значення, хіба ні?

Він вийшов поснідати в місто. Йому потрібно переключитися на щось інше перед тим, як зустрітися з партнерами, навіть якщо в нього й не дуже багато часу.

Надворі було ще прохолодно. Він глибоко вдихнув повітря. Одна з безкоштовних речей у цьому ницому світі. Вони таки знайдуть засіб виставити за нього рахунок, наприклад, тоді, коли його доведеться очищувати. Він привітав себе з тим, що підписав в інтернеті петицію про заборону автомашин, в яких найшкідливіші викиди.

Щоб не гаяти часу, він пішов до Ґарі. Одразу при вході вловив запах свіжообсмажених кавових зерен. Атмосфера була сумненька – один-єдиний клієнт у кутку – але мафіни були смачні, хоча й дрібнуваті з огляду на ціну.

Ґарі підійшов мовчки, ледь чутно буркнувши «Добридень». Над його невеликими, трохи примруженими очима височіли густі, чорні, завжди насуплені брови, у той же час рот ховався в густій бороді, через що він скидався на великого ведмедя.

Він вислухав замовлення, так само маломовний, як і завжди, та скупий на усмішку. Брак великодушності в нього поширювався на всі сторони.