Светлана Талан - Букет улюблених квітів

— Раніше не хотіла зовсім, а тепер... Мною керує не так бажання, як цікавість.

Вони ще довго шепотілися, час від часу виглядали у вікна, але нікого так і не побачили. Заснули сестри під ранок, разом, обійнявшись.

— Ось бачиш, ніякого привида не було, — усміхнулася Галина, коли вони прокинулись.

— Подивімося, що у нас на ґанку, — не квапилася з висновками Тамара.

Вони вийшли надвір на ґанок — там лежав букет білих лілій.

Лізка то заходила до хатини, марно намагаючись щось робити, то виходила на вулицю й до різі в очах дивилася на дорогу. Жінка нагодувала цуценя, а себе поїсти так і не змусила, хоча відчувала, що сили її покидають, у голові паморочиться. Їй було байдуже до всього, окрім бажання, щоб повернувся Микола.

— Доню, гайда Миколку виглядати, — покликала вона собача.

Цуценя неначе відчувало хазяйчин настрій, воно не гралося, принишкло та постійно намагалося її лизнути.

Жінка ступила на вулицю, підсліпувато примружилася. Звіддалік виднілася чоловіча постать, але зір був уже не той, тож Лізці ніяк не вдавалося розгледіти, хто простує дорогою. І раптом Доня зірвалася з місця і, радісно дзявкаючи, рвонула назустріч перехожому.

«Невже...» — майнула у Лізки думка, і вона, зібравшись на силі, підтюпцем побігла за Донею.

— Лізок! — почула вона рідний голос.

— Миколко! — скрикнула й, зашпортнувшись, упала посеред дороги.

Чоловік підскочив до неї та під радісне повискування Доні допоміг підвестися.

— Та що ж ти так необережно? — примовляв він лагідно. — Не забилася? Як твої коліна?

Лізка заніміла від щастя. Вона припала до чоловікових грудей і розридалася.

— Ну що ти, Лізок? — лагідно говорив Микола, погладжуючи її плечі. — Чому плачеш? Радіти треба!

— А то я від щастя, — схлипуючи, озвалася жінка. — Тебе відпустили?

— Як бачиш.

— Назавжди?

— А то як! Я ж ні в чому не винний. Ходімо вже додому, — сказав Микола. — Чим смачненьким почастуєш свого чоловіка?

— Ой, леле! — сплеснула руками Лізка. — У мене ж нічого немає!

— Ти сама хоча б щось їла?

— Ще ні, але зараз я швиденько, я все приготую! — схвильовано заторохтіла вона. — Ти ж мене знаєш, я моторна, хоч і стара.

— Яка ти стара? У нас попереду ще ціле життя!

— Яке там життя, Миколко? Воно вже майже минуло.

— Лишилося наше життя, — поправив чоловік.

Вони зайшли до будинку, і Микола отетеревів, угледівши на стіні зашморг.

— А це що?! — запитав, утупившись у мотузку.

— То я... Порішити себе думала, — пробелькотіла Лізка.

— Як?! Чому?!

— Не хотіла жити без тебе.

Микола обійняв жінку, пригорнув.

— Дурненька ти моя! — промовив лагідно. — Я без тебе теж не зміг би жити.

— Миколко, я тепер тебе від себе нікуди не відпущу!

— Отакої! — усміхнувся чоловік.

— У місто будемо їздити разом, косити траву — також, завжди будемо удвох.

— Та чи я проти? Будемо разом, коли вже доля звела нас на старості.

— Дякувати Богові, хоч на старості, — погодилася Лізка. — Могли б і зовсім не зустрітися.

— Такого не сталося б.

— Звідки тобі знати?

— Знаю! — упевнено відкарбував чоловік. — Після темної ночі завжди настає світлий ранок.

— Ох і довга ж у нас із тобою, Миколко, була ніч!

— І довга, і темна, — підтвертив той. — Найважливіше, ми таки дочекалися ранку.

Галина зібралася піти до своєї квартири.

— Ти ж повернешся до мене на ніч? — стривожилася Тамара. — Не лишиш мене саму?

— Звісно, повернуся! — відповіла Галина. — Потрібно навідатися. Що як приїхала тітка Людмила, а вдома нікого немає?

— Твоя правда, — погодилася Тамара. — Тоді знову загубимося надовго. Тебе підвезти?

— Пішки дійду! Треба рухатися, бо дупа виросте, як гарбуз на городі! — посміхнулася сестра.

Вона простувала знайомими вулицями в гарному гуморі. Хотілося зустріти когось із добрих знайомих, а не «друзів по чарці», привітатися, сказати, що у неї все гаразд. Надворі не було спекотно, хоч яскраво світило сонце. Після дощів усе довкола зазеленіло так буйно, ніби на початку літа.

На підході до свого будинку Галина зустріла сусідку.

— Галю, де ти ходиш? — перепинила її жіночка. — Там до тебе якісь люди приїхали (я так зрозуміла, що здалеку, бо з речами), ще зрання сидять на сходах під твоїми дверима, чекають на тебе.

— Справді?! Хто саме?

— Якась жінка вже немолода та чоловік з такими великими шрамами на півобличчя, схоже від опіків, — узялася описувати сусідка.