Галина Бабич - Тюті

ж: Звичайно, Поліно Олександрівно, звичайно. До речі, я хотіла б вас запитати... до ваших новел ми ще, сподіваюся, повернемось, а тим часом, тільки пробачте, якщо вам видасться моє запитання некоректним...

д: Та кажіть уже, питайте без церемоній.

ж: Як вам там на пенсії? Тобто, як вам ведеться? Що ви почуваєте?

д: О-о!.. Багато чого почуваю... На пенсії, Інно, все летить повз тебе вихором. У неділю чи в святкові дні на Майдан незалежності, де пахне гулянням, не хочеться. А свят, Іннусю, як вам відомо, у нас багато. Надто у травні, коли вони затягуються аж до червня, до Трійці. Та й січневі, вважайте, розпочинаються ще у грудні, від католицького різдва. Відсвяткувавши, українці з полегшенням кажуть: "Хвала Богові відпочили". Але ж це трудящого люду стосується. А пенсіонерові, дякуючи тим, хто випхав його "на заслужений відпочинок", можна байдики бити до самого скону. Щоправда є небезпека наразитися на самотність, про яку один поет-радикаліст сказав, що немає нічого небезпечнішого від неї. Буває, раптом накотиться хвилею бажання поспілкуватися, зайти до когось. А до кого? Будинок великий, Київ ще більший. А коло друзів, знайомців вужчає, меншає, стискається. Одні пішли не знати куди назавжди, другі не знати куди виїхали чи переїхали, треті забагатіли. Та в душі не стирається, не забувається поезія юнацьких хвилювань: перше кохання, перший крик дитини, перша лекція. А згодом — щастя спілкування з найдорожчими тобі людьми — чоловіком, дітьми, онуками...

ж: Поліно Олександрівно! Може, каву-сю зготуємо разом? Чи я й сама. Де тут у вас кухонне причандалля? Маю рецепт... І касету, до речі, треба поміняти.

"Гарна дівчина, ця Інна. Розумна, самодостатня. Мої випускники — усі такі. Взяти хоча б "Україну молоду". Їх там ціла фракція. Так і називають — "Фракція Інституту журналістики в газеті "Україна молода". Газета мені подобається, а ще більше ті, що її роблять. Чоловік кепкує: "Що ти носишся з тими своїми журналістами? Вони давно позабували й тебе, і те, чого ти їх вчила. Бути добрим журналістом може навчити тільки інтенсивна щоденна, а може, й щонічна журналістська робота". Мабуть, що так, а що ж тоді залишається такій, як я, пенсіонерці? Може, косу причепити? Лежить без діла русява дівоцька коса уже років тридцять, а мо' й сорок. Викласти її короною, як у Юлії Тимошенко... Колись, за молодих років я так її викладала. Подобалося багатьом, майбутньому чоловікові теж. Так то ж за молодих років. А зараз спробуй... Засміють. Ні, щось таки треба робити... А може, не треба? Проти долі й проти віку не попреш? То що ж тоді: сидіти і всихати? А якщо в душі у мене й, досі, як не вулкан, то бодай паровий казан клекотить, якщо душа не може змиритися з прихованими, а коли й відвертими кепкуваннями не обтяжених тактовністю речників нових поколінь на тему, що, мовляв, усі пенсіонери старі, дурні й негарні.

Ну, чого б ото інакше молодий водій "Тойоти" бовкнув: "На таких, як ви, контроль в електричці не обращає вниманія!"

Поглинувши у спогад, Поліна Олександрівна несподівано для себе вимовила репліку шофера вголос. Журналістка Інна, що саме заходила з кавою на таці, спитала: ж: Це ви мені щось сказали? д: Та ні, це я так замислилася з приводу вашого запитання, що почала уголос згадувати.

ж: О, так це дуже цікаво. Розкажіть і мені, що вам згадалося. Тільки потроху сьорбайте каву, бо гаряча.

д: Розумієте, Інно, ви мимоволі зачепили доволі вразливу для таких, як я, тему. Вмикайте свій диктофон. З цього може вийти експромт, ще одна новелка, або такий собі шкіц. Отож....

"Ну, чого б ото молодий водій "Тойоти" бовкнув жінці: "На таких, як ви, контроль в електричці не об-ращає вниманія!"

То був хлопець років двадцяти. Жінка не образилася. Спасибі, що зупинився на її безнадійно підняту руку на трасі Полтава-Київ.

— Мені до Києва.

— Можу тільки до Яготина. Прямо під електричку.

— Скільки?

— Скільки дасте.

Виснажена і знеможена, жінка вмостилася поряд з водієм. Нога спухла і дуже боліла. Та по якійсь хвилі смутні очі По-ліни Олександрівни оживилися, постать випросталася, жінка дістала гребінець і стала чесати густу, кольору сіна куштру. Наче й нога стала менше боліти. Пасажирці раптом здалося, що вона таки має певну вартість і гідність. А молодий водій, не помічаючи цих змін, продовжував давати літній жінці, доценту з тридцятирічним стажем уроки педагогіки та практичні поради.

— Припхаю вас прямо під електричку. Через два часа будете в Києві. Білета не беріть. Можна, правда, контролеру дати руб. А взагалі, на таких, як ви, контроль вниманія не обращає.