Наталія Дурунда - Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…

Наступного ранку знову зустрілися на тому ж місці. Але ситуація не змінилася. Кілька слів одне одному англійською — і до побачення.

«Завтра — п’ятий день відпочинку, — у розпачі думала Майя. — Залишається три. Очевидно, що я не цікавлю його, як жінка. Адже навіть не сказав, як його звати. І мене не запитав. Може б і поплавав довше в басейні, але бачить мене — та й ввічливо тікає, як від чуми. Та й кого я взагалі цікавлю? — стискалося змучене жіноче серце».

— Сьогодні на пляжі влаштовують якийсь національний карибський захід, з танцями й все таке. Будете? — переборола неймовірне хвилювання, набралася сміливості й прямо запитала, коли незнайомець в черговий раз мимохідь привітався, прямуючи до готелю після купання.

Він аж закляк від несподіванки.

— Т-так, — насупивши брови кинув у відповідь. — Постараюся.

Майя відчула, як серце на мить перестало стукати. Все навкруги завмерло в романтичній тиші. Відчула, як розійшлися небеса й прямо на неї засвітило яскраве світло, наче на святу. Але щось воно аж занадто пече очі. Нахилила голову й помітила, як крізь пальмові гілки пробився сонячний промінь та й палить прямо в її праве око.

Майя ще здалеку почула місцеву музику, коли ввечері вийшла на пляж. Галасливий гурт, що юрмився біля ведучих, веселився, мов задурманений. Всі рухалися у якомусь незрозумілому танці під стукіт спеціального бубна й ще якихось місцевих інструментів, неприродно рухалися. Вона зовсім не так уявляла собі карибську вечірку.

Однак людей зібралося немало. Вже хотіла повернутися, коли згадала, що незнайомець також обіцяв прийти. Впевненими кроками рушила уперед. Її помітили, підбігли, одягли на шию якийсь довгий вінок зі свіжих квітів, закружляли у дикому танку. Все би нехай. От тільки… Його немає…

«Може, прийде пізніше?», — мимоволі заспокоювала душу.

Але час минав, а він не з’являвся.

«Не прийде! — заколола серце гола правда. — Це кінець. Я не здатна навіть коханця завести, щоб завагітніти, а не те, щоб…»

Непомітно вийшла з танцю й попленталася береговою лінією подалі від яскравих вогнів і веселих відпочивальників. Туди — у лапи самоти, де їй і місце. Як могла подумати, що сподобалася такому чоловікові? Він навіть молодший від неї, це ж очевидно. На добрих п’ять-сім років, не менше. Ще три дні сумної казки — й повернеться у жахливі будні: пуста квартира, повні жалю і співчуття очі подруг та знайомих, винувате обличчя матері й пустка… Страшна пустка, в якій панує самотність… Вона ніколи не відпустить зі своїх лап, наче голодний монстр, висмоктуватиме життя, поки не виплюне останки.

А вона, нещасна одинока жінка, все ще мрійливо дивиться на недосяжний горизонт, в очікуванні якогось дива.

Не буде дива…

Нічого не зміниться…

Якщо тавро самотності проставлене на долі — нема чого мріяти.

Страшна реальність безжально давила за горло, розривала мозок, шматувала тіло…

Не витримала. Зупинилася.

Звуки карибської вечірки вже не долинали. Вони лишилися десь там, далеко. Незчулася, як серйозно пройшла вглиб берегової лінії.

Повернулася до моря. Задивилась на такий недосяжний горизонт, що ще жеврів тоненькою вогняною смужкою.

— Кажуть, ти — недосяжний, — уголос звернулася до далекої червоної лінії, що ледь жевріючи, догорала вдалині. — Людина планує, сподівається, ось-ось очікує здійснення своїх мрій, а вони чомусь так і залишаються на недосяжному горизонті. Але я досягну!!! — раптом закричала на весь голос. Очі її наповнилися сльозами. — Допливу!!! Всупереч долі досягну!!! Більше не буде душевних мук, холоду… Завтра зійде сонце й зігріє моє самотнє серце!

Повільно розірвала масивне намисто із живих квітів, кинула на пісок, роззулася, увійшла до води. Глибше, глибше… Поки не відчула, що дна немає. Тоді попливла.

Пливла довго, до знемоги. Коли зрозуміла, що сили покидають, перевернулася на спину, аби полежати й відпочити. Але звідкілясь взялися підступні хвилі, що накривали обличчя.

Глянула у бік берега. Далеко. Назад не допливе. Та й не треба… Зібрала останні сили й рушила вперед. Ще трохи, ще… ще… Ні, більше не може. Ноги перестали рухатися. Майя зависла у вертикальному положенні, наче свічка у невагомості. Руки хаотично били по воді, рот то з’являвся над водою, то зникав. Цього вистачало лише, щоб ковтнути повітря. Але нерухомі ноги все глибше занурювали тіло. Обличчя вже не досягало поверхні. Ще кілька різких рухів руками й відчула повну ейфорію, спокій, забуття…