Ю Несбё - Кров на снігу ІІ - Ще Більше крові

— Як гадаєш, я маю шанс?

— Безперечно.

— Навіть попри мій шрам?

— Який шрам?

Він відліпив краєчок пластиру на лобі. На блідій шкірі під наліпкою виднілися виразні сліди швів.

— Звідки це в тебе?

— Впав зі сходів.

— Скажеш їй, що бився з оленем, захищав свою територію. І, звісно, ти взяв гору.

— Чи ти дурний? Вона в таке не повірить!

— Ні, бо це лише дотеп. Дівчата люблять хлопців, які вміють жартувати.

Він закусив верхню губу.

— Ульфе, ти не вигадуєш?

— Гаразд, слухай. Якщо тобі не пощастить із цією конкретною Рістьїнне цього конкретного літа, будуть також інші Рістьїнне, буде ще не одне літо. Буде у тебе ще багато дівчат.

— З чого ти взяв?

— З чого?

Я подивився на нього з висоти свого зросту. Чи не замалий він для свого віку? В будь-якому разі він був показним, як на свої габарити. Нехай руде волосся і ластовиння — не найбільш жадане поєднання для успіху в жінок, але мода на такий імідж іде і знову повертається.

— З того, що, як на мене, ти відповідь Фіннмарка Мікові Джаґґеру.

— Га?

— Джеймсу Бонду.

Він здивовано витріщився на мене.

— ...Пол Маккартні? — спробував я. Ніякої реакції. — «Бітлз». She loves you, yeah, yeah, yeah...

— Ульфе, ти не мастак співати.

— Твоя правда.

Я відчинив дверцята пічки, скупав у попелі вологу ганчірку, а тоді став протирати отриманим засобом лискучі ділянки на дамасковому металі гвинтівки.

— То чому ти не в літньому таборі?

— Тато рибалить сайду, ми маємо дочекатись його.

Щось тут було негаразд, чомусь у нього сіпнувся ку­точок рота. Я вирішив не розпитувати далі. Я оглянув люфу гвинтівки. Тепер можна було сподіватися, що сон­це не гратиме на ній і не викаже мене, коли я наводитиму на них зброю, за їх наближення.

— Ходімо лишень надвір, — запропонував я.

Вітер порозганяв мошву й комарів, і ми всілися на сонечку. Олень, помітивши нас, віддалився на безпечнішу відстань. Кнут витяг свій ніж і почав обстругувати ним паличку.

— Ульфе?

— Тобі немає потреби називати моє ім’я щоразу, ко­ли ти хочеш запитати що-небудь.

— Гаразд. Але, Ульфе...

— Що?

— Ти нап’єшся п’яний, коли я піду?

— Ні, — збрехав я.

— Це добре.

— Ти непокоїшся про мене?

— Я просто подумав: прикро буде, якщо тобі, зрештою, випаде...

— ...горіти у пеклі?

Він засміявся. Потім підніс обстругану паличку вгору і почав насвистувати крізь зуби.

— Ульфе?

— Що? — втомлено зітхнув я.

— Ти пограбував банк?

— З якого дива тобі таке спало на думку?

— У тебе з собою така купа грошей...

Я витяг свої цигарки. Покрутив пачку в руках.

— Коли подорожуєш, не знаєш, скільки знадобиться грошей. А чекової книжки у мене немає.

— А пістолет у кишені твого піджака?

Я уважно подивився на нього, намагаючись закурити сигарету, але вітер загасив сірника. Отже хлопчисько обшукав мій піджак, перш ніж розбудити мене тоді, в церкві.

— Коли не маєш чекової книжки і тягаєш за собою купу готівки, мусиш дбати про свою безпеку.

— Ульфе?

— Що?

— Ти не дуже добре подбав про свою безпеку, коли заснув на вівтарі.

Я засміявся.

— Що буде з цієї палички?

— Румпель, — відказав він і знову взявся до стругання.

Коли хлопчик пішов, стало набагато спокійніше. Поза сумнівом. Але я не заперечував би, якби він залишився трохи більше часу. Бо, мушу визнати, він певною мірою розважив мене.

Я сидів і куняв. Ледь-ледь розклепивши повіки, я бачив, як олень знову наблизився до хатини. Напевне, він потроху звикав до мене. Він видавався до біса самот­нім. Я подумав би, що о цій порі року північні олені мають бути гарно вгодовані, але цей був худим. Охлялий, сірий, з безглуздо-могутніми рогами, які свого часу, ймовірно, робили його популярним серед самиць, але тепер, схоже, тільки заважали йому. Олень був так близько, що я чув, як він жує. Він підніс голову і подивився на мене. Принаймні у мій бік. Північні олені мають кепський зір. Вони радше покладаються на нюх. Він відчував мій запах. Я знову заплющив очі.

Скільки часу минуло відтоді? Два роки? Рік? Чувак, якого я мав експедирувати, звався Густаво, і я подався по нього на світанку. Він мешкав сам у вбогій дерев’яній халупі, затиснутій з усіх боків багатоквартирними будинками Гумансбюе. Вночі випав сніг, але він мав розтанути впродовж дня — пам’ятаю, я подумав, що мої сліди на цьому снігу не збережуться.

Я подзвонив у двері; коли він відчинив, я наставив пістолет йому до лоба. Він позадкував, і я рушив за ним. Я зачинив за собою двері. У домі тхнуло димом і смажениною. Рибалка розповів мені, що Густаво — один із його постійних вуличних торговців і, як з’ясувалося, регулярно краде гроші та крам. Мені належало просто застрелити його. І якби я одразу зробив це — там і то­ді, — все склалось би геть інакше. Але я припустився двох помилок: подивився йому в обличчя і дозволив йому забалакати.