Кузьма Скрябін - Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

На другому кінці дроту знали, що на полі працюють студенти, й розцінили Хасанове звернення, як невдалий тупий жарт. Вони тягнули час для приїзду на місце оперативної машини, і діалог тривав далі.

— Да, Петвапававская набєвєжная твідцать восемь. Пєт-ва-па-ва-вская, как вам єщьо аб’ясніть? Тєвєфон — твіста тві, два-пять, два-тві. Тві, я гававю. Тві. Ну, што ви такіє гвухіє там все? Папа кєм ваботаєт? А какая вам вазніца, кєм ваботаєт мой папа. Он в тєатвє ваботаєт. Адміністватавам. Ад-мі-ні-ства-та-вам!

За нашими спинами почувся звук машини. Бобік із прикордонниками на борту різвенько в’їхав у посадку, і з його дверей вискочили шість підтягнутих пацанів з автоматами й вівчаркою і видимою охотою розбавити свої чорно-білі будні. Хасан дістав прикладом по спині і був закинутий у багажник. Вівчарка понюхала в нього між ногами та радісно лизнула його в ніс, напевно, зраділа появі подружки. Перед наші очі Хасан з’явився лише через три дні. Жарт був із категорії негуманних, але запам’ятався надовго. Я дякував долі, що хлопці з бобіка не побачили нас, бо тоді компанія в вівчарки була би значно більшою...

Коли на екрані доходила остання сцена драми в соснах, в мене на обличчі, напевно, розпливлася довольна либа. Аж тут мене штовхнув у спину похмурий двометровий дядя:

— Ти ржать ілі срать сюда прішол? Давай, баєц, двігай задом.

Від тих приємних спогадів я, чесно кажучи, аж перехотів. Тепер треба було або йти до туалету та імітувати акт облегшення від гріхів чревоугіддя, або відмовлятися від того щастя. Я — не актор, і мені б ніхто не повірив. Тому я відмовився та посунув назад до зали з нарами. Моя спина ловила на собі здивовані погляди новобранців:

— Він був так близько. Ідіот.

Я не ідіот. Просто в мене є легка залежність фізіологічних процесів від психологічного стану. Рідко хто хоче в туалет у той момент, коли дивиться в кінотеатрі цікавий фільм. І мені настільки реально висвітлився цей фільм із Хасаном, що підсвідомість дала відбій попередній команді. Але пояснювати предмет своєї залежності різношерстому колу новобранців було справою, як мінімум, невдячною, і я не став цього робити. Хоча був переконаний, що та сама підсвідомість з такою ж легкістю як відмінила, може цей наказ дати знову. І, звісно, в самий несприятливий момент.

Я ліг на випадково звільнені кимось нари і почав роздивлятися на стелі дивну картинку. Миттєвий аналіз говорив про те, що хтось харкнув на стіну, слина там зависла, і зараз вона розм’якшувала вапно і творила з нього гіпсоподібну липку масу, яка мальовничо звисала вниз, як сталагміт у печері Шоранш на півдні Франції. Поки я розмислював над цим об’єктом, який неочікувано та агресивно з’явився в моєму житті, до казарми влетів жовтовусий прапор, тримаючи за вухо того піжона, що пробував пробитися в наш Байконур без черги:

— Строіцца!

Усі присутні, як отара відібраних баранів, створили щось на кшталт строю. За той час, що ми вошкалися, ворог міг би встигнути захопити всю країну та пройти по Красній площі переможним парадом.

— Строіцца, нах! Бистреє, духі!

Коли всі були на ногах, прапор звернувся до нас:

— Ета мрась, каторую я держу в рукє, нах, — він кивнув на піжона, який стояв поруч, скорчений від болю та сорому, — насрала на плацу, нах!

— Я не дабєжал да кустов, ані не пустілі, — мявкав у своє виправдання піжон, тикаючи в нашу безформену масу чорним нігтем.

— Срать нада в параше, нах, ти понял? А на плацу нада хадіть, бля-нах, і чеканіть страєвой шаг, нах, ти понял?

— Да понял, — мекнув піжон.

— Атставіть «да»! Ти понял, нах-бля?!

— Так точно, понял.

— Щас за то, што ваш сопрізивнік іспортіл плац, ви все ідьотє єво мить, нах. Штоп блєстєл, нах, как йолка, йопті-нах!

Ніхто не уявляв, як має блищати ялинка, але перепитувати не стали, щоб не змусили мити ялинку, аби вона блистіла, як плац. Це було би значно складніше. В одну секунду ми стали акторами театру абсурду. Хтось один наклав купу, а всі мають за це відповідати...

— Р-р-равняйсь, смі-і-ірна! — не чекаючи виконання наказу, прапор виганяв всіх на двір. — Бєго-о-ом, марш!

Усі пострибали, як крілики, яких перший раз у житті випустили з клітки просмердітися на траву, поки господар почистить їхню засрану комуналку. Ніхто не наважився противитися несправедливості — з отупілими фейсами всі висипали на плац, ніби переповнені бажанням помити всю планету від чужих какашок. Сам піжон, серлива гадина, мав сидіти біля входу до казарми та спостерігати за процесом натирання центральної площі воєнкомату.