Кузьма Скрябін - Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

— Вас прівєтствує Рава-Руска, — сказав мені штемнок, який сидів на капоті мого «опеля» в компанії ще чотирьох баранів, які жували соплі і курили, збагачуючи свої смакові відчуття.

Вони обступили машину і через вікна встигли проаналізувати весь її внутрішній вміст, який для них являв неабиякий інтерес.

«Рекет», — проскочило в мене в голові. То ж треба було перший раз за життя їх зустріти, за десять метрів до дому і з повним багажником барахла. Люди в поближчих машинах активно робили вигляд, що вони сплять, косячи очима з-під шапок у мій бік і чекаючи розправи.

— Што вєзьом? — запитав хамовитий рагуль, який довго шморгав носом і якраз проковтнув всю жувачку, яку натягнув зі своєї носоглотки.

— А тобі шо до того? — борзо почав я, бо починати неборзо не було змісту.

— Ти на кантролє в люблінско-львовской брігаде. Ми тута атвечаєм за праєзд, і ти должен нам заплатіть двесті злотих, поал? — Рагуль, який ковтнув шмарки, ще раз спробував щось видобути зі своїх надр, але, видно, наступний кавалок соплів перекрив йому доступ кисню, і він за секунду посинів, потім, судорожно хапаючи повітря, харкнув тим добром на землю і попав собі на ногу. Витерши то всьо об траву, він намочив собі штанину чуть не до коліна і виглядав так дуже грозно, ніби обісцяний.

— Я не маю грошей, — ламаючи їхні плани, відрізав я.

— Гада давай таварам, — втикнувся той, що заговорив першим.

— Який то товар в пизду! То ж мусор зі звалки, хлопці, — зауважив їм я.

— Хлопці в мами на городі. Ми — ПАЦАНИ! — гордо поправив мене маленький рагулик, який жер сємки і курив одночасно, запльовуючи лушпайками три машини в радіусі.

— То ж МУСОР, пацани, — поправився я.

— Відкривай, кароче, багажнік — ми втикньом, шо то за мусар, — наказав мені їхній бос, який сидів на капоті.

Я в розстроєних чувствах відкрив багажник, і вони почали ритися, як опариші в гімні, в моєму багатстві.

— О, тєлєвізар нєхілий, — показав той, що чуть не вдавився соплями, на тєлік з обрізаним штекером. Потім, через пару днів, до Новоеврейська докотиться слушок, що згоріла хата в одного бандюка з Рави-Руської, від того, що вибухнув телевізор, який він притарабанив додому. В той момент, коли срака його була надворі, а ніс з граблями торчав у моїх речах в багажнику, він не знав, що такий кінець чекає всіх, хто включає викинутий тєлік з відрізаним шнуром. Слава Богу, що він позбавив мене приємності — випробувати це на собі. Наш дім на «Героїв УПА», номер 5 в Новоєврейську не пробачив би мені найбільшого пожару в історії нашого міста. Мене би повішали на сосні на в’їзді зі Львова замість знака «Новоєврейськ».

За телевізором пішов утюг, магнітофон і всі інші прибамбаси. Рагулі тягнули з машини абсолютно всьо, вичистивши її дотла, як вилизує тарілку з салатом олів’є голодний пес.

Перегрузивши крам до себе в кончений «форд-транзит», вони збиралися було гордо від’їхати, але я перегородив їм дорогу і сказав:

— Гей, хлопці-пацани, ви такі круті дядьки і втікаєте. Ви ж обіцяли провести мене без черги? І шо тепер?

Бандюки застигли в своїх дурнуватих позах з бичками в роті. Навколо на дорозі стояла маса людей, яка чула мою промову. Ніхто з рагулів не обіцяв мені проїзду без черги, але про це знав тільки я. Всі ж інші подумали, що ми уклали з ними угоду. Їхній імідж був на грані провалу. Якщо вони поїдуть, слава про їхній негідний вчинок розійдеться по народу і їм перестануть платити. Бос сплюнув бичок на землю і, розуміючи, що треба вийти з цього КРАСІВО, підійшов до мене і прошипів:

— Да-да, малиш, зара’ всьо парєшаєм. — При цьому подивившись на мене поглядом, переповненим любові, поваги і розуміння.

— Падаждіте тута, пацани, я перебазарю з пагранцом, — сказав він офіґевшим бандюкам, які не могли вийти зі ступору і торчали на місці. Можливо, сьогодні вони продовжують розбирати цю історію на заняттях з практичної тактики зі своїми послідовниками, які контролюють дорогу Львів—Люблін, але щось мені підказує, що вони підгортають гній на городах Рави-Руської або мішають бетон на будовах Конча-Заспи.

Бос повернувся хвилин через п’ять:

— Малий, я еду впєрьод, а ти за мной, понял? Возлє пагранца ми тєбя аставім, він пра всьо в курсе.

І він дійсно був «в курсі». Вони побоялися мене кинути на очах українського народу, який дибав за всім, що відбувається. Я переїхав на наш бік, до мене підійшов усміхнений Федя і переможним тоном завив, що мій «опель» не може бути розмитнений, згідно із законом, який вступив у силу ВЧОРА, позаяк він старший десяти років. Я відчув, що я, нарешті, дома, полегшено зітхнув і, оформивши транзит у Казахстан, поїхав у Новоєврейськ. За воротами митниці мене чекала делегація: Барбара, Лесик, Вовчик і Скряба. Вони торчали тут вже сім годин і переживали, і я це відчував. Лесик докурював останню сигарету з трьох пачок, які вони взяли з собою, як я намалювався на обрії. Сльози не змивалися двірниками «опеля», бо текли вони з моїх очей. Я пригальмував біля них і відкрив праві дверцята.