Кузьма Скрябін - Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

— Вел, Фабіан, іц інаф.

— Ай вілі, вайк діс кав, — сказонув він, даючи мені сеанс розшифровки логопедичних загадок. — Ай тонна сінк енд кол ю тумовов. — Пес пукнув на прощання, залишаючи кусок ізюму на передньому сидінні, і вискочив, прискорюваний моїм копняком, щоб не бачив хазяїн. Його погляд я запам’ятав надовго. Це був найдобріший погляд істоти з усіх створінь, які хотіли, коли-небудь мене зжерти.

Вдома знову було люду, як на вокзалі перед кінцем світу або перед приходом поїзду «Чернівці — Перемишль», з якого не могли вилізти ті пасажири, які їхали до Львова, бо та частина, що їхала до Перемишля, атакувала вагони зі всіх боків і своїми тілами замуровувала вихід. І ті бідаки мусили товаришувати їм до Польщі, в більшості випадків навіть без паспортів.

Томас у коридорі мелодійно щось м’явкав по телефону, а вся холерна банда гнила на матрацах і просто на торбах після паті «У Карстена». Я проліз у нього між ногами до кухні, схавав парочку сосисок, як потім виявилось, для собак, але гавкати після того не почав. Знову прибіг десь із пригородів Олежик. Після виснажливої пішої прогулянки індустріальними районами Берліна він був готовий з’їсти всю гниючу в квартирі біомасу. Обійшлося без канібалізму, і він хлопнув парочку запропонованих мною сосисок, з якими Томас збирався в гості до подружки, в котрої був песик Поц. Олежик також не загавкав, і я, заспокоєний ефектом, пішов спати. Сни були фіґові. То якийсь мудак постійно бігав за мною з сокирою по магазині, то я бігав із сокирою за тим мудаком.

Пізно ввечері Томас привів подружку до себе разом з Поцом, який бігав поміж тілами мертвих людей і цокав кігтями, як маленький щур, шукаючи, на кого би посцяти. Подружка, тендітна дівчинка Лілі, почувалася, певно, як на вулкані, воссідаючи зверху на Томасі, і один Бог знає — як в них відбувалися любовні ігри. Її крики досі морозять мої жили, і не знаю, як мені вдалося стриматися і не викликати поліцію.

Я вибіг на вулицю пройтися — була шоста ранку. Завернувши за ріг, став навшпиньки, щоб заглянути в віконце, що робить друган Томаса, художник Джон. Він не любив затягувати на ніч штори, і над ранок можна було пізнати багато нового. Його жінка Сандра розвелася з ним рік тому і приходила побавитися з ним у минуле. Вони робили це із включеним світлом напроти вікон, аж до ранку. Джона це збуджувало. Йому було 40 років. Скоро мені сорок, і невже я також не буду виключати світло? Джон і Сандра хропіли з переплетеними, синіми від холоду ногами. Я повернув назад і побачив просто на тротуарі — понівечений, покручений номерний знак від своєї машини. Декілька метрів далі — валявся іще один у ще більш плачевному стані. Я в паніці підбіг до «Побєди», вікна і двері були обхаркані, а на капоті — сліди від кросівок якогось турецького бидла. На даху машини стояли пусті банки від пива і величезна гора лушпайок від фісташок, ніби їх жерло стадо орангутангів. Кров ударила мені в голову, ніби Ніагара вирішила змінити напрям і пробити небо. Я ганяв навколо, притискаючи до грудей покручені номери від машини, ніби свої зламані крила. Мені хтілося підпалити цілий Нойкьольн і всіх чурбанів разом взятих посадити на товарняк і відвезти назад, у Чурбанію. Я вибіг наверх, де Томас під краном в кухні мив свого Пилипка.

— Томас, ві маст кол зе поліс! — верескнув я, шокований. — Туркіш дістройд май кар! [29] Томас, ми маємо зателефонувати в поліцію. Турки зруйнували мою машину!

— Я, я, — спокійно зауважив Томас. — Ай кол зе поліс. [30] Я зателефоную в поліцію.

Поліцаї німецькі відрізняються від наших тим, що вони приїжджають все-таки, коли їм подзвониш. Два дядьки, зі смішними зеленими кашкетами, з якими вони більше змахували на юних натуралістів, відразу почали встановлювати мою особу. Візи, шмізи, паспорти: таке враження, що турки визвали поліцію, а не я. Потім доколупалися до об’яви на вікні машини, сказали, що я маю поставити до відома податкову службу, продаючи товар на території Німеччини, і отримати на це ліцензію. Я благально заглянув Томасові в очі, і він почав мене відмазувати. Довго, флегматично і... успішно. Поліцаї забрали свої сраки геть, а я, зіпрівший і ледь не депортований, почав креслити в голові плани своєї помсти туркам. Правда, через годину приїхав евакуатор і намагався погрузити мою тачку до себе на кузов і відвезти на штраф-площадку. Поліцаї визвали його у відповідь на мою хитрожопість. Шофер евакуатора махався з важелями близько години часу. Він засовував спеціальні захвати під машину і пробував її піднімати. «Побєда», як і личить машині з такою назвою, нерухомо стояла на місці. Відповідь проста — захвати пробивали прогнилу підлогу і залізали в кабіну. Коли він помітив це — то, ніби старий паркінсонік, трясущимися руками смикав за важелі, щоб витягнути захвати назад. Але вони застрягли і могли вирвати з м’ясом на вулицю цілий салон так, як ми, скидаючи штани, вивертаємо штанини. Осягаючи всю свою відповідальність за завдану шкоду арештованому автомобільному засобу, бідний колишній емігрант з Хорватії, боячись, що його за це відправлять назад на Балкани, заліз під мою тачку і довго звідти не вилазив. По-моєму, він зубами відгриз свої захвати, бо більше варіантів не було.