Лю Цысинь - Темний ліс

— Але чи стануть трисоляріани так само дбайливо зберігати культурну спадщину людства? Вони ж нас мають за ніщо, — відповіла Чжуан Янь.

— Цього висновку ти дійшла тому, що вони вважають нас комахами? Ось тому, Янь Янь, і не треба хвилюватися. Знаєш, що є найвищим виявом прихильності до раси чи цивілізації?

— Ні. І що ж це?

— Тотальне винищення як найвищий ступінь поваги до цивілізації.

Вони мовчки проминули двадцять чотири виставкові зали, де експонувалося мистецтво Сходу, крокуючи крізь далеке минуле та уявляючи не менш далеке похмуре майбутнє. Ноги мимоволі принесли їх до Галереї єгипетських старожитностей.

— Знаєш, про кого я зараз думаю? — Ло Цзі зупинився біля стенда із золотою посмертною маскою мумії єгипетського фараона. Він силкувався перевести розмову на приємніші теми. — Про Софі Марсо.

— Ти маєш на увазі стрічку «Бельфегор — привид Лувра»? Так, Марсо чарівна й схожа на східну красуню.

Можливо, йому здалося, але в голосі Чжуан Янь почулася нотка ревнощів чи навіть образи.

— Янь Янь, вона не така вродлива, як ти, серйозно. — Він хотів додати, що красу можна відшукати на полотнах майстрів, але її жива краса затьмарює будь-який шедевр, проте побоявся, що це вона точно сприйме як глузування. Ло Цзі вперше побачив тінь сором'язливої посмішки, яка промайнула вустами дівчини і яку він так добре знав зі своїх снів.

— Повернімося до полотен класичних майстрів, — ледь чутно прошепотіла Чжуан Янь.

Вони знову вийшли в хол, до піраміди, але загубили вхід до експозиції класичного живопису, тому Ло Цзі запропонував орієнтуватися за вказівниками, що найбільше впадали в око й вели до трьох перлин колекції Лувру: «Мони Лізи», Венери Мілоської та Крилатої Ніки:

— Ходімо до «Мони Лізи».

Дорогою Чжуан Янь розповіла:

— Наш учитель після відвідин Лувру розказував, що в нього «Мона Ліза» та Венера Мілоська викликали певне відчуття відрази.

— Чому?

— Натовпи туристів шикуються в довжелезні черги, аби побачити ці два експонати, й геть не цікавляться іншими, менш відомими витворами мистецтва, хоча вони нічим не поступаються за рівнем майстерності.

— Я належу до числа цих туристів.

Дійшовши до місця експонування таємничої посмішки, Ло Цзі виявив, що насправді картина значно менша, ніж він собі уявляв, ще й схована за грубезним захисним склом. Чжуан Янь також не надто вразило це видовище.

— Коли я дивлюся на неї, починаю думати про вас, — сказала Чжуан Янь, вказуючи рукою на картину.

— Нас?

— Обернених.

— А яке відношення вона має до Обернених?

— Ну, мені спало на думку — тільки подумайте про це серйозно, не смійтеся, — чи не могли б ви винайти спосіб комунікації, зрозумілий лише людям? Так, щоб софони ніколи не змогли дошукатися суті інформації, й таким чином людство змогло позбутися їхнього постійного моніторингу?

Ло Цзі кілька секунд замислено дивився на Чжуан Янь, далі перевів погляд на «Мону Лізу»:

— Розумію про що ти: її посмішка незбагненна для софонів і трисоляріан.

— Саме так! Людські емоції, міміка, особливо вираз очей — дуже складні для розуміння, мають безліч варіацій. Один погляд, одна посмішка можуть нести в собі величезні обсяги інформації! І тільки люди здатні її зчитувати, бо наділені необхідним рівнем чутливості стосовно дрібних відтінків і деталей.

— Це правда. Одне з найамбітніших і найскладніших завдань для розробників штучного інтелекту — навчити машини розпізнавати вирази людського обличчя та очей. Навіть експерти кажуть, що проблему розпізнавання виразу очей навряд вдасться успішно вирішити.

— То чи можна створити окрему мімічну мову, й надалі розмовляти лише за допомогою очей і виразу облич?

Ло Цзі серйозно замислився, далі посміхнувся, похитав головою і вказав на «Мону Лізу»:

— Ми навіть не можемо достеменно зрозуміти її вираз обличчя. Коли я роздивляюся зображення, її посмішка змінюється щосекунди, й жодного разу не повторюється.

Чжуан Янь застрибала, мов дитина:

— Але ж це підтверджує, що мімікою можна передавати й складну інформацію!

— То як за допомогою міміки можна передати таку інформацію: космічний корабель відлетів із Землі до Юпітера?

— Коли первісні люди почали говорити, то могли передавати лише найпростішу інформацію. Можливо, рівень складності цього спілкування був нижчим за пташиний гомін. Мова вже потім неквапом розвивалася й ускладнювалася!

— Що ж, тоді спробуймо передати просте повідомлення лише за допомогою виразу обличчя.