Лю Цысинь - Темний ліс

— Янь Янь, щось не так? — запитав Ло Цзі, вперше назвавши дівчину на це ім'я. Він подумав: якщо Да Ши має право так її звати, то і йому це дозволено.

— Я збагнула, який красивий наш світ, і так сумно, що прийде час, коли не буде кому помилуватися цією красою.

— Хіба тут не буде прибульців?

— Я не думаю, що вони здатні зрозуміти цю красу.

— Чому?

— Тато казав, що люди, які здатні бачити й цінувати красу природи, — добрі в душі. А прибульці злі, отже, не зможуть відчути красу нашого світу.

— Янь Янь, їхнє ставлення до людства — раціональний і відповідальний вибір для виживання раси, і це не має жодного відношення до добра й зла.

— Уперше таке чую… Докторе Ло, ви ж зустрінетеся з ними в майбутньому?

— Можливо.

— Якщо вони справді такі, як ви говорите, й перемога в Битві Судного дня дістанеться нам, тоді чи не могли б ви… — Чжуан Янь глянула на Ло Цзі, нахилила голову й замовкла, ніби вагаючись.

Він мало не випалив, що вірогідність цього не набагато вища за нульову, але втримався й запитав:

— Не міг би — що?

— Не залишати їх напризволяще в глибинах космосу, де вони приречені на смерть, а наділити землею, і хай живуть поряд із нами. Це ж буде куди ліпше, чи не так?

Ло Цзі мовчки вгамував розбурхані емоції, і лише по тому вказав пальцем у небо:

— Янь Янь, ви ж розумієте, що ваші слова чую не лише я.

Чжуан Янь і собі глянула вгору.

— О так! Навколо нас кружляє безліч софонів!

— Не треба відкидати можливість того, що нас просто зараз слухає сам Правитель Трисоляриса.

— Ви ж кепкуєте з мене, так?

— Зовсім ні. Янь Янь, знаєте, про що я зараз думаю? — Ло Цзі боровся з невгамовним бажанням взяти її за ліву руку, яка лежала недалеко від керма, та йому поки що вдавалося стримуватись. — Як на мене, то якщо хтось і може врятувати наш світ — це ви.

— Я? — розсміялася Чжуан Янь.

— Так, ви. Хоча вас однієї не досить. Я маю на увазі, що людей, подібних до вас, — не так багато. Якби хоча б третину людства складали люди, схожі на вас, то трисолярі-анська цивілізація могла б починати справжні перемовини про спільне проживання з людською расою в одному світі. Але… — він зітхнув.

Чжуан Янь безпорадно, розгублено посміхнулася.

— Докторе Ло, мені було вкрай складно по закінченні навчання вийти у великий світ, інтегруватися в суспіль-ство. Мабуть, я була схожа на рибу, що вперше опинилася у великому морі, але в цій глибочезній воді не бачить нічогісінько, бо вода виявилася каламутною. Я завжди хотіла плавати в чистій воді, а тепер бачу, що плавання взагалі дуже виснажливе заняття…

«Хотів би я допомогти тобі доплисти до цього моря», — подумав Ло Цзі.

Дорога тим часом почала підійматися вгору, й рослинність довкола дедалі рідшала, відкриваючи поглядові чорні гірські породи. По один бік шляху краєвид взагалі скидався на поверхню Місяця, але доволі швидко вони перетнули межу снігів, і все довкола забіліло, скуте холодом. Ло Цзі підхопив із заднього сидіння автомобіля дорожню сумку, дістав зимові куртки, й вони, вже тепло вдягнені, рушили далі. Але незабаром їм перепинив шлях примітний знак, встановлений просто посеред дороги: «О цій порі року посилюється загроза сходження лавин. Дорога далі перекрита». Тож вони вийшли з автівки в замети на узбіччі.

Сонце вже почало сідати, подовшали тіні на схилах довкола. Чистий білий сніг заграв відтінками блакитного, ніби збризнутий слабким флуоресцентним розчином. Далекі засніжені піки, що здаля нагадували здійняті до неба леза, досі ловили останні промені світла, розбиваючи їх на діамантово-сріблясті відблиски. Здавалося, що світло лине з глибин самого снігу, й ніколи у світі не було ніякого Сонця, а все суще завжди освітлювали лише ці гори.

— Що ж, тепер на картині — сама порожнеча, — Ло Цзі жестом вказав на біле сяйво довкола них.

Чжуан Янь щиро насолоджувалася можливістю споглядати абсолютно білий світ:

— Докторе Ло, я колись намалювала подібну картину: здаля вона мала вигляд геть чистого аркуша. І насправді воно майже так і було. Тільки якщо придивитися зблизька, можна було помітити невеличкі зарості очерету в ниж-ньому лівому куті, а в правому верхньому — пташку, замальовану за секунду до того, як вона зникне з поля зору. Й у центрі, в порожнечі — дві крихітні людські постаті… Це моя улюблена робота, якою пишаюся…

— Можу собі уявити. Картина має бути чудовою… Отже, Чжуан Янь, коли ми нарешті опинилася тут, у цьому спорожнілому світі, ви готові дізнатися більше про свою роботу?