Лю Цысинь - Темний ліс

— Ти зібрався в космос? — здивувався старий Чжан.

— І що тут дивного? Я чув, коли ліфт підіймається, в кабіні нема ніяких перевантажень — відчуття ті самі, що в купе потяга, — зазначив Мяо Фуцюань. Він уже давно втратив контроль над своєю вугільною шахтою, його родина збідніла, й чотири роки тому йому довелося продати свою віллу, тож це помешкання залишалося єдиним житлом для всієї родини. А от син Ян Цзіньвеня працював на

підприємстві, що реалізувало проект будівництва космічних ліфтів, і тепер його сім'ю сусіди вважали найзаможні-шою, старий Мяо йому навіть заздрив.

— Я не полечу в космос, — відповів Ян Цзіньвень, пересвідчився, що Веймін забрав малого в іншу кімнату, й продовжив: — А ось мій прах — так. Агов, ви, двоє стариганів, не маєте забобонів щодо таких розмов?

— Та до чого тут забобони... Але з якого дива тобі закортіло відіслати туди свої рештки? — запитав Чжан Юаньчао.

— Чи відомо вам, що на верхній платформі ліфта є електромагнітний пусковий пристрій? Коли прийде час, труну з моїм тілом розженуть до третьої космічної швидкості, й незабаром вона вийде за межі Сонячної системи. Це називається космічним похованням. Я не хочу лежати в землі, загарбаній інопланетянами після моєї смерті. Це також можна назвати однією з форм ескапізму.

— А якщо прибульці зазнають поразки?

— Це майже неможливо. А коли й так, що я втрачаю? Хоча б побачу Всесвіт!

Чжан Юаньчао несхвально похитав головою:

— Ох, ці мені інтелектуали зі своїми дивацькими мріями. Усе то дурня — відмерле листя падає додолу, до свого коріння. Мене закопають у місцевий бурий лес.

— Тебе не хвилює, що трисоляріани можуть розрити твою могилу?

Цієї миті Мяо Фуцюань, який, здавалося, втратив інтерес до розмови, раптом пожвавішав, подав друзям знак, аби вони присунулися до нього впритул і заговорив так тихо, наче боявся підслуховування софонів:

— Е-е-е, не кажи, чого не знаєш. Я вже думав про це: в мене в Шаньсі залишилося кілька вироблених і покинутих шахт…

— Ти хочеш, щоб тебе там поховали?

— Ні-ні. Вони всі маленькі й неглибокі, але в деяких місцях їхні виробки впритул підходять до стволів вели-ких державних шахт. А ось вони — завглибшки чотириста й більше метрів, а якщо спуститися занедбаними стволами, то, може, й значно більше. Це достатньо глибоко для тебе? Після поховання ствол підірвуть, і твою могилу ніхто не зачепить. Не думаю, що трисоляріани там копирсатимуться.

— Пф-ф, тобто люди там копали, а трисоляріанам буде нецікаво? Вони просто докопають до надгробка й за потреби копатимуть далі.

Мяо Фуцюань розсміявся.

— Старий Чжане, ти зовсім здурів, га? — і, розуміючи, що той ніяк не второпає, в чому річ, Мяо тицьнув у Яна Цзіньвеня, який перестав цікавитися розмовою і повернувся до перегляду випуску новин. — Он хай тобі освічена людина все й пояснить.

Ян Цзіньвень, не відриваючи погляду від екрана, посміхнувся.

— Чжане, а навіщо тобі надгробок? Його ставлять, щоб люди мали змогу дізнатися, хто похований у цьому місці. А до того часу людей уже не залишиться.

Чжан Юаньчао деякий час сидів мовчки й нарешті зітхнув:

— Так-так, людей не залишиться. Усе то пусте.

Дорогою до Третього експериментального центру термоядерного синтезу, Чжан Бейхай був змушений вирулювати з глибоких снігових кучугур, але наблизившись, виявив, що тут сніг повністю розтанув і дорога перетворилася на суцільні брудні калюжі, а холодне зимове повітря поступилося теплому й вологому диханню весни. На досі засніжених пагорбах обіч шляху кілька персикових дерев буяли цвітом, дивним серед цієї незвично студеної зими. Він скерував авто до білої будівлі, що стояла посеред долини й слугувала за вхід у розгалужений комплекс експериментального центру, схованого під землею. Цієї миті він побачив людину, яка обривала персиковий цвіт із дерев на схилі, впізнав у ній того, кого шукав, і зупинився.

— Докторе Дін! — гукнув він чоловіка.

Коли Дін Ї підійшов до капота з великим букетом у руках, Чжан Бейхай не стримав посмішки:

— Для кого цей розкішний букет?

— Ці квіти розпустилися завдяки теплу, що виділяється внаслідок процесу термоядерного синтезу, тому, звичайно, вони для мене. — Він аж сяяв, милуючись пишними квітами, що розпустилися серед зими. Дін Ї досі був схвильований таким значним проривом у своїх дослідженнях.

— Стільки тепла розсіюється в повітрі! Це справжнє марнотратство. — Чжан Бейхай вийшов із машини, зняв сонцезахисні окуляри, щоб і собі помилуватися клаптиком весни. Від його дихання не утворювалася пара, й навіть через підошви черевиків він відчував добре прогріту землю.