Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

Вони п’ють каву й розмовляють про море, де Саша ніколи не була. Вона навмисно обирає ті теми, які близькі хлопцеві, щоб розвинути в ньому певність. Усміхається і слухає, як він розповідає, вигадуючи якісь історії, що з ним буцімто траплялися. Саша зручно вмощує спину у фотелі, простягає ноги вперед, укладає їх на табуретку поруч із ногами хлопця, помічає, як він запинається, червоніє, відшукуючи в пам’яті нитку розповіді, кількаразово повторює останнє слово. У неї високо здіймаються груди. Обоє збуджені до неможливості, але й цього разу нічого не буде — у них не вистачить сміливості перейти цю межу, ні він, ні вона не готові зробити першого кроку й чекають цього від іншого, щоб потім виправдати себе перед собою та звинуватити партнера. Крім того, він боїться відмови, йому страшно, що, може статися, він усе переплутав, що насправді вона зовсім не відчуває того ж, що він; і як тоді жити далі після марної спроби поцілунку, ляпаса і… Він дивиться на її ноги, що торкаються його литок, ворушаться, немов скубонуть, і йому забиває подих. Він уже не може розмовляти чи, тим паче, щось вигадувати. Він видихся й мовчить. Вона відкриває, було, рота, щоб перервати це, зробити природнішим і звичнішим, однак не може поворухнутися. Вони сидять заклякши, страждаючи від нерухомості, але бояться розігнутися, щоб, бува, не урвати контакт тіл. Швидко вечоріє, кухню заповнює морок, вони наче розчиняються і стають недосяжними одне для одного. Нарешті вона роздратовано встає, нічого не кажучи, іде до мийки й починає гуркотіти посудом. Марко не розуміє — чи це просто вибрик жіночих гормонів, чи вона злоститься на нього за бездіяльність. Він розгублено зітхає й у гнітючому настрої шкутильгає нагору — у свою кімнату. Подивитися відик — і спати. А назавтра — мовби нічого й не було — усе розпочнеться спочатку, і невідомо, чи й настане коли-небудь розрішення, чи все триватиме лише на рівні дотиків і поглядів, які заперечуватимуть слова. Із якогось часу Саша стала регулярно розводитися про свого чоловіка. Вона, погладжуючи хлопцеві руку, казала йому, як вона любить його батька і який той чудовий.

— Ти повинен бути щасливий, що маєш такого тата, — повторювала вона, і він не знав чому вірити — тому, що сказано, чи тому, як сказано.

Пса вони зазвичай вигулювали удвох — він, як мужчина, вів перед, тримаючи за повідок, вона тулилися до його руки, знову ж таки, щоб додати йому певності, примусити відчути себе сильним, справжнім чоловіком. Марко гонорово роздивлявся навкруги — мовляв, дивіться на нас, бачите, яку класну кралю я веду під руку. Але нікому до них у цьому відгалуженні міста не було діла.

Здавалося, що навкруги ніхто не живе. Будинки стояли занедбані й без жодних ознак життя. Сади потребували руки дбайливого садівника, поруйновані дахи з дірками — теслі. Ґрунтова дорога під ногами рясніла весняними калюжами, і взуття після дощових прогулянок доводилося довго відтирати від багна під потужним гарячим струменем. Пес, щойно його виводили за хвіртку, наче казився: він рвався з ланцюга й безоглядно нісся вперед, траскаючи навсібіч багном. Наздоганяючи звіра, обоє раділи, як діти. Утім, чому «як»? — вони ж і були дітьми. Коли Саша виїздила на закупи в службовому авті чоловіка і Марко залишався сам, він знуджено блукав величезним будинком — порожніми брудними кімнатами, закутаними в павутиння, коридорами з претензією на елітарність й аристократизм. Він усміхався й намагався собі уявити тих людей, що жили тут раніше. Якісь принци крові, що марили себе королями Прикарпаття, чи просто божевільні, закохані в XIX століття й упевнені, що колесо історії можна завиграшки повернути у зворотний бік. Тут велися неквапні розмови про сенс життя, а в цій кімнаті її колишні власники, певно, не раз кохалися, шепотіли пристрасних слів, вульгарних і сороміцьких. Якщо уважно прислухатися, здається, відгомін цього шепотіння ледь-ледь скубоче вуха. Та ні, то шелестіння листя з саду. Село в місті. Провінція в провінції…

Віктор відпиває пива й надовго вмовкає. Дивиться у вікно. Я чекаю.

— І що далі? — нарешті не витримую.

— Га? — він наче прокидається. — Що далі? А як сам думаєш?

— Не знаю. Вони переспали?

— І я не знаю. Марко далі не розповідав, яким би п’яним не був. А з його батьком у мене не ті стосунки були, щоб про таке говорити. Єдине, що знаю, — вони багато років не спілкувалися. А з Сандрою Мирон розлучився. Давно. Це, до речі, на Галичині для виборчої кампанії слабке місце. Тут культ сім’ї. Розлучений — уже щось не так. І конкуренти по цьому били. Мирон нервувався дуже тоді, коли бачив усі ці листівки про свої збочення зі змонтованими фото. Хай земля йому буде пухом.