Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

— О… що ти тут робиш?

— Намагаюся перекваліфікуватися. Що тобі?

— Один багет, чотири листкових тістечка та одну булку, будь ласка. Дивно тебе про це просити…

Він дивиться на мене, наче бачить уперше в житті.

— Тобі надзвичайно гарно із зібраним волоссям…

— З вас одинадцять п’ятдесят, — каже мадам Бержеро.

Уже чверть години вона спостерігає за Мохамедом через вікно. Він спорудив гору з порожніх ящиків, яка на десять сантиметрів заступає вітрину з тістечками. Зараз буде війна. Я вже чую протиповітряні сирени й бачу надзвичайне засідання ООН. Закладаюся: щойно в неї з'явиться нагода, вона виголосить йому одну зі своїх промов про економічний протекціонізм і управління комерційним простором. Дивно, адже незважаючи на людяність, тільки-но справа стосується магазину, вона перетворюється на міністра промислової політики, який захищає свої права перед Європейською Комісією. Завжди використовує сучасну економічну термінологію. Звідки вона це все бере? На кухні я бачила лише модні журнали…

Дивно, але цього ранку я відчула на собі погляди багатьох людей. Я усвідомлюю, що, працюючи тут, дізнаюся дещо про їхнє приватне життя. Вони розповідають незначні таємниці, новини. Кожен щось приховує. Тут можна довідатися про все на світі. Такого в банку не почуєш. До того ж клієнти мене оцінюють, косяться, коли діляться з мадам Бержеро, думають, чи я варта того, щоб вибирати їм тістечка, щоб торкатися їхнього хліба. Це не може залишити байдужим.

Чверть по дванадцятій. Я падаю з ніг. Ванесса наче у формі, а мадам Бержеро свіжа, як троянда. У голові все шкереберть, я перепаковую маленькі заварні тістечка «Саламбо», які переплутала із «Сент-оноре» — тістечками з кремом… Я вже не розрізняю, де кава, а де шоколад. Нездара. Ванесса здається дедалі більше роздратованою. Власниця вдає, що нічого не помічає. Але скоро перша година — і буде край моїм мукам.

Раптом у кінці черги я помічаю Ріка. Набираюся духу. Мені потрібно сконцентруватися, щоб відрізнити круглий сільський хліб і м'яку булку. Перед ним іще чотири клієнти. Думаю, він мене ще не помітив. Я схиляюся, запаковую тістечка і йду запитати, чи є ще багети. Двоє клієнтів. Він у шортах і синій футболці. На обличчі легка щетина. Я не бачила його два дні, шість годин і двадцять три хвилини. Не знаю, чи ви вірите в прикмети, але я — так, особливо, коли вони мене влаштовують.

Ідучи до ліцею, я раділа, коли сусідський собака грався в садку: якщо зранку буде контрольна робота, я отримаю гарну оцінку. А якщо він дозволить себе погладити крізь паркан, у мене буде більше ніж п’ятнадцять із двадцяти. Його звали Кляфуті, і він був моїм щасливим талісманом дорогою в школу. Дурниці. Тут не знаю, кого мені треба погладити на удачу. Можна спробувати Ванессу, але я вже бачу, що, коли доторкнуся до її голови зі словами: «Гарний песик», — вона мене поб'є… Я повільно запаковувала яблучний пиріг, щоб Ванесса обслужила жінку, яка стоїть перед Ріком. Якщо все вдасться, то я займуся ним, і це означатиме, що ми кохатимемо одне одного все життя. Ванесса йде за замовленням. Я зволікаю, зав'язуючи вузол на коробці. Як дитина в дитсадку, яка зав'язує шнурки. Я навіть так само затягую петельку. Ванесса повертається й займається жінкою. Вийшло. Підводжу погляд — і тут Рік упізнає мене. Я навіть можу сказати, що мені вдалося його здивувати. Він остовпів, як Альфред Нобель зі своїм динамітом.

— Добрий день, Ріку.

Він щось пробурмотів собі під ніс. Я б ніколи в таке не повірила.

— Ти казала, що працюєш у центральному відділенні «Креді Комерсьяль»…

— Я тут лише сьогодні зранку, щоб спробувати, чи підходжу на роль продавця.

У нього розгублений вираз обличчя. Тоді він веде далі:

— Це в тебе слід просити те, що я хочу придбати?

«Так, Ріку, проси в мене все, що забажаєш».

— Я тут для тебе, тобто для цього.

— Тоді півхлібини та дві піци, що залишилися.

«Більше не хочеш китайської кухні?»

Запаковуючи, я запитую так, наче нічого не сталося:

— Ти бігав сьогодні зранку?

— Ні, я вчора пізно ліг спати, мав дещо зробити.

«З ким? Не з якоюсь дівчиною, сподіваюся. І дві піци — це для двох осіб на один раз чи для тебе одного на два?»

Він дивиться на мене. І раптом каже:

— Ти не проти, щоб ми повечеряли якось разом?

Я зараз зомлію. Страшна втома, різні види хліба, маленькі забаганки клієнтів, злісний погляд Ванесси, ця божевільна мадам Крустатоф, яка вагається дві години, перш ніж вибрати шматок пирога, — і раптом заходить один і запрошує мене на вечерю. Я злегка спираюся на вітрину й намагаюся відповісти йому так, наче його слова не справили на мене жодного враження: