Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

Навіть не було часу, щоб подякувати, вона знову зайшла в крамницю.

— Потрібно буде зв'язати волосся, так буде охайніше. Щойно прийде Ванесса, допоможеш усе розставити по місцях. Перевага в тому, що ти вже знаєш асортимент. Потрібно все робити швидко, ми відчиняємося о сьомій. Сьогодні зранку ти лише подаєш, я займуся касою. Я довіряю тобі, але знаю: навіть якщо робота здається легкою по той бік прилавка, то для початківця все відбувається так швидко, що він може заплутатися в підрахунках і решті.

Вона дивиться на мене:

— Усе зрозуміло?

— Думаю, що так.

Насправді зовсім ні. Боюся зробити дурницю, звернутися не до того, не зрозуміти, що хочуть клієнти. Караул!

Прийшла Ванесса. Зрозуміло, що їй і на думку не спадає мені допомагати. Вона навіть на мене не дивиться, говорить, як старша, і не дозволяє нічого робити.

«Тримай тацю рівно, а то все впаде». «Швидше! Зі швидкістю черепахи ти нічого не встигнеш, коли вишикується черга аж до тротуару». «Коли не можуть відрізнити хліб із шести злаків від суцільнозернового, то розплющують ширше очі!»

Їй важко прийняти те, що я працюватиму на її місці, тому вона змушує мене за це «платити». У пекарні нервуються, круасани підгоріли. Жюльєн сердитий, і ніхто не наважується з ним заговорити. Гострим як бритва лезом він гнівно проводить смуги на перших багетах, перш ніж відправити їх до печі.

У глибині помічаю Дені, який кружляє довкола своїх тістечок із кондитерським шприцом, заповненим кремом. Ви й уявити не можете, скільки потрібно всього зробити і як швидко, щоб люди спокійно могли посмакувати свій бутерброд або скуштувати заварне тістечко.

— Що ти робиш? — свариться Ванесса. — Це тобі не вистава. Час відчиняти крамницю.

Я на своєму місці, за прилавком із продукцією, готова зустрітися з ордою. Ванесса відмикає двері. Навіть якщо там тільки одна людина, я уявляю сотні інших покупців, що ховаються попід стінами, по обидва боки магазину, і, щойно відчиняться двері, вони ввірвуться, як варвари, змітаючи все на своєму шляху. Вони атакуватимуть зі всіх флангів, хапаючи профітролі й розкидаючи еклери… Двері відчиняються, я затамовую подих. Нікого, окрім літнього чоловіка, низького на зріст, який, дрібочучи ногами, підходить до прилавка.

— Доброго дня всім, — каже на вході.— А, новенька!

Мадам Бержеро займає своє місце за прилавком:

— Доброго дня, мсьє Симеон. Як ви почуваєтеся такої сонячної днини?

— Добре, добре.

— Підете провідати сьогодні вашу дружину?

— Мушу. Вона любить ваші лимонні пироги більше, ніж мене, але це моя Симон…

Мадам Бержеро нахиляється до мене:

— Для мсьє Симеона дві лимонні тарталетки й білий багет. Тарталетки запакуй у коробку.

Я швидко знаходжу здобу, і врешті все виходить. Навіть удається скласти картонну коробку, але зі стрічкою виникають проблеми. Ванесса зневажливо дивиться на мене. По інший бік вітрини я вже уявляю натовп варварів, які піднімають таблички з оцінками, як на змаганнях із фігурного катання. Жулі, Франція, два з десяти, один із десяти, один із десяти. Невдача зі стрічкою забирає в мене місце на подіумі. Мадам Бержеро віддає вже решту, і мсьє Симеон чекає. Коли я вручаю йому пакунок, він намагається бути люб’язним, але нервове тремтіння його руки наче підтверджує, що зазвичай усе відбувається швидше.

Він виходить. Це був мій перший клієнт. Я відчуваю себе нікчемою. Віднедавна зі мною часто таке трапляється.

Коли мені випадає нагода подивитися на годинник, я страшенно розчаровуюся. Лише пів на одинадцяту, а в мене враження, що я, засапавшись, пакую хліб і тістечка вже тиждень. Ванесса напружена. Мадам Бержеро тримається по-королівськи за своїм прилавком, надзвичайно уважна до клієнтів. З її ідеально пофарбованим, зібраним у хвіст волоссям, приємною зовнішністю та манерами, вона схожа на знамениту співачку, яка готова зустрітися зі своїми прихильниками після сольного концерту.

Жульєн надзвичайно привітний, і, схоже, мені навіть удається розрізняти різні види хліба. Проте з тістечками все складніше. І це почалося не сьогодні. Пригадую, ще вдома, коли батько оголошував десерт, мені завжди потрібно було скуштувати, щоб знати, про що йдеться. Тут я не можу.

Не знаю, скільки багетів, круасанів, птіфурів чи кондитерських виробів пройшло через мої руки. У мене розпухли пальці. Тут усе незнайоме. У цьому окремому світі свіжий хліб — це щойно вийнятий із печі. Голова йде обертом від нескінченного натовпу клієнтів і працівників, які виносять нову випічку. Я так утомилася, що почала сумніватися, чи стане в мене сил, щоб працювати тут, але відчуття були дуже приємні. Не порівняти з атмосферою в банку. Клієнти інші. Хоча це не зовсім так. Клієнти ті самі, просто стан душі в них інший. У банку практично всі присутні почуваються некомфортно: заклад робить усе, щоб їх туди загнати. Вони мовчазні, поспішають, стримані, говорять про гроші. Сюди ж люди приходять усміхненими, елегантно або по-домашньому одягненими, з дітьми і з бажанням поласувати чимось смачненьким. Ми ніколи над цим не замислюємося, але всі їдять хліб: багаті і бідні, люди усіх конфесій і будь-якого походження. Тож за один ранок я побачила половину кварталу. Цікаво. Квіткарка привітніша, ніж коли вона стоїть за прилавком. Доти я ніколи не бачила ні працівника гаража в білій сорочці, ні аптекаря в яскравій футболці. О пів на дванадцяту завітав навіть Ксав’є: