Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

Звичайно, є зворотний бік медалі. Коли ми на цьому етапі, то починаємо складати власне враження про людей, додумуємо навіть неможливе. Це додає нам упевненості, ще більше прив'язує. Біда ось у чому: за найменшого відхилення дійсності від того, що ми собі науявляли, складається враження, що на нас вилили відро холодної води. З’являється нестерпне, принизливе відчуття непотрібності. Знову ця зрада. Справжнє горе полягає в переконанні, що нас уникають і хочуть покинути. Через якийсь жест, нікчемну фразу псується настрій, серце крається.

Цього вечора в Софії я майже не розмовляла впродовж усієї вечері. Для мене це незвично. До речі, дівчата припинили розповідати про свої пригоди, щоб попіклуватися про мене. Я цього не просила, тому що, незважаючи на їхню милу увагу, вони нічого не могли змінити. Навіть в оточенні уважних подруг я почувалася самотньою. Нестерпно самотньою.

Я повернулася, як зомбі, не могла заснути. Годинами просиділа в темряві, мене непокоїло, чому він подався знову бігати. Або був роздратований, або тут криється якась таємниця. Та я не довіряю таємницям і не заспокоюся, доки її не розгадаю.

Якщо поміркувати, то цей хлопець надто ідеальний, щоб бути справжнім. Ввічливий, вихований, красивий, складає свої речі, навіть коли ні на кого не чекає. Це мало б мене насторожити! Це як ангорські кішки, які не залишають по собі шерсті, а таких просто не існує. Під чарівною зовнішністю точно ховається злочинець у бігах. Холоднокровно, методично він спокушає мене, щоб викрасти всі мої заощадження. Йому доведеться розчаруватися. Тим гірше для нього. Потім він мене заріже, як кролика, і складе, як одну зі своїх сорочок, перш ніж закопати в парку фаянсового заводу.

Усю ніч і весь день це питання не припиняло мене непокоїти. Це безумство. Ми, дівчата, коли думаємо про когось, то вже думаємо постійно. Щосекунди він проникає в кожен закуток нашої свідомості. Ви щосили намагаєтеся думати про щось інше, але найдрібніша деталь перевертає все догори дриґом. Нав'язлива одержимість. Я вручаю буклет із сімейного страхування клієнту й думаю про ту сім'ю, яку зможу побудувати одного дня з ним. Мию чайник — він такого ж кольору, як його очі. Гортаю книжку з рецептами «Особливі кіші й пироги» — так, я це роблю, — і тут у слові «кіш» є літера «к», як в імені Рік. Складки на шторі, а я бачу, як із нього спадає сорочка. Усе довкола наштовхує на думку про нього. Я наче одурманена, але не хочу прокидатися. Намагаюся чимось відволіктися. Надсилаю кілька листів, але користуюся нагодою, щоб знайти щось про нього. Результат мене вразив: геть нічого. Жодного сліду. Немає давніх друзів, шкільних змагань, навчання в невідомому ліцеї чи диплома з інформатики. Наче Ріка не існувало. Точніше, наче він існує лише в реальному житті. Я знову уявляю його, чую, як він говорить, наче передивляюся матеріали судової справи. Потім у моїй голові відбувається справжнє судове засідання. Інколи я одягаю адвокатську мантію, і кожен доказ свідчить про його невинність, або я на місці прокурора і в усьому звинувачую його. Та хай би яким був вирок, я хочу бути охоронцем у його в’язниці.

Щоб відволіктися, я телефоную подружкам, але навіщо… Я примусила себе вийти на вулицю й насолодитися сонцем, але пройшлася лише кварталом, не помічаючи нічого. Мене мучило єдине питання: чому він подався бігати? Урешті я повернулася, щоб відчути себе ближчою до нього. Ви, мабуть, уважаєте мене божевільною. Але коли я наблизилася до своєї квартири, то мені закортіло піднятися до нього, щоб бути поруч, практично на його території. Я могла б залишитися тут, просидіти на останній сходинці або заснути, скрутившись калачиком на килимку, як вірний пес. Раптом почувся шум, і я зі швидкістю світла збігла вниз. Я могла вбитися, але й мови не могло бути, щоб він мене тут побачив. Потім повернулася, як лев у клітку, до своєї квартири. Рік заполонив усі мої думки, питання про нього не давали мені спокою. Це був справжній кошмар.

Тож я надумала: доки не вирішу цю проблему, не може бути й мови братися за щось інше. Пункт за пунктом я проаналізувала моє нікчемне існування й наважилася знищити все, що мені його ускладнювало. Оскільки основне було не під силу, то я виправлю решту. До речі, я ніколи не приймала стільки важливих рішень, як цього вечора.

У вівторок зранку, прийшовши в банк, я вже почувалася втомленою. Мабуть, через мій жалюгідний стан, Жеральдін виглядала привабливішою, ніж зазвичай. Коли вона відчинила двері і я побачила її за віконечком, то не можу сказати, що вона була красивою — про це всі знають, — але в ній з'явилося більше благородства, ніж раніше.