Джоанн Харрис - П'ять четвертинок апельсина

Тільки Поль залишився мені вірним. Хоча він був старшим за Ренетт, практично однолітком Кассі, усе ж він здавався молодшим, і витребеньок у нього було менше. При них він мовчав і тільки зніяковіло всміхався, коли вони говорили про школу. Поль ледве вмів читати, та й писав кривими друкованими літерами, наче мала дитина. Однак йому подобалися різні історії, і коли він приходив до Спостережного Пункту, я, бувало, читала йому оповідання з журналів Кассі. Ми всідалися на платформу, він зазвичай стругав ножичком якусь дощечку, а я читала йому «Гробницю мумії» або «Вторгнення марсіан». Між нами лежало півхлібини, і час він часу ми відрізали собі по окрайцю. Інколи він приносив загорнутий у вощений папір шмат гусячого паштету або ж півкружальця камамберу. До нашого маленького бенкету я додавала кишеню суниць чи голівку викачаного в попелі козячого сиру, який мати називала попелюшкою . Зі Спостережного Пункту я бачила всі свої сітки та пастки, які щогодини перевіряла, за потреби налагоджуючи знов і забираючи малий улов.

– Що ти їй загадаєш, коли впіймаєш?

Тепер він вірив, що рано чи пізно я вполюю стару щуку, тож говорив із прихованим захопленням.

Я замислилася.

– Не знаю, – я відкусила хліб із паштетом. – Та й нащо планувати, поки я її не піймала. На це може знадобитися багато часу.

Мені потрібен був саме час. Пройшли три тижні червня, а мій ентузіазм жодним чином не згас. Навпаки. Навіть байдужість Кассі та Рен-Клод лише підбадьорила мою впертість. Для мене Стара Мама була талісманом, слизьким чорним талісманом, який, якби мені тільки до нього дістатися, міг виправити все спотворене.

Я б їм показала. У той день, коли я впіймаю Стару Маму, вони всі глянуть на мене із подивом. Кассі, Ренетт… Та я хочу побачити вираз материного обличчя, примусити її нарешті побачити мене, можливо, стиснути кулаки від люті… Або особливо мило всміхнутися й розкрити обійми.

Але тут моя фантазія зупинялась. Я не сміла уявляти, що буде потім.

– До того ж, – промимрила я з удаваною байдужістю, – я не вірю в бажання. Я тобі вже казала.

Поль цинічно глянув на мене.

– Якщо ти не віриш у бажання, то навіщо тоді все це робиш?

Я похитала головою.

– Не знаю. Мабуть, просто щоби щось робити.

Він розреготався.

– Ну це точно про тебе, Буаз, – видихнув він між нападами сміху. – У цьому вся ти. Ловити Стару Маму, просто щоби щось робити !

І він знову зайшовся сміхом, небезпечно качаючись від незрозумілої веселості на самісінькому краю платформи, доки прив’язаний до підніжжя дерева Малабар не почав відчайдушно гавкати, і ми замовкли, щоб не видати нашої схованки.

Невдовзі після того я знайшла губну помаду в Рен-Клод під матрацом. Дурнувата схованка – там її хто завгодно міг знайти, навіть мати, втім, у Ренетт завжди були проблеми з вигадливістю. Була моя черга стелити постіль, тож ця штука, мабуть, вислизнула з-під нижнього простирадла, тому що я знайшла її затиснутою між краєм матраца та рамою ліжка. Спочатку я не зрозуміла, що це. Мати ніколи не фарбувалася. Невеличкий золотистий циліндр, схожий на опецькувату ручку. Я з зусиллям розкрутила туго закручений ковпачок і відкрила. Саме обережно проводила помадою по руці, коли почула за спиною хекання, а тоді Ренетт рвучко шарпнула мене. Обличчя в неї було бліде й скривлене.

– Дай сюди, – прошипіла вона. – Це моє!

Вона видряпала помаду з моїх пальців, та впала на підлогу й закотилася під ліжко. Ренетт швидко нагнулася, щоб дістати її, і тепер сестрине обличчя палало.

– Де ти це взяла? – поцікавилася я. – А мати знає, що в тебе є помада?

– Не твоє діло, – пробурмотіла Ренетт, вилізаючи з-під ліжка. – Ти не маєш права порпатися в моїх особистих речах. А якщо ти посмієш хоч комусь розпатякати…

Я осміхнулася.

– Може, і розпатякаю, – заявила я. – А може, і ні. Подивимось.

Вона зробила крок уперед, але я вже практично зрівнялася з нею зростом, тож хоч сестра й втратила голову від злості, усе ж не настільки, щоб намагатися влаштувати зі мною бійку.

– Не розказуй, – заблагала вона. – А я піду сьогодні з тобою рибалити, якщо хочеш. Можемо піти до Спостережного Пункту й читати журнали.

Я знизала плечима.

– Може, і підемо. А де ти її взяла?

Ренетт глипнула на мене.

– Пообіцяй, що нікому не скажеш.

– Обіцяю, – і я плюнула на свою долоню. Повагавшись якусь мить, вона зробила так само. Ми закріпили нашу змову, потиснувши липкі від слини руки.