Пауло Коэльо - Хіппі

Вона підійшла до вікна, і він побачив її оголений силует, окреслений проти світла. Хоч якою дратівною вона намагалася бути, Пауло відчував до неї глибоку повагу. Він вийшов, думаючи, чи не було б таки краще піти на якийсь базар — навряд чи йому вдалося б проникнути в закритий світ суфізму, незважаючи на значну кількість прочитаного з цієї теми.

Карла ж думала біля вікна: чому він не запросив її із собою? Зрештою, у них було ще шість днів тут, базар би не зачинився, а пізнання отакої традиції мало б стати чимось незабутнім.

Вони рушили — знов — у протилежних напрямках, хоч обоє й намагалися знайти одне одного.

арла знайшла внизу більшість своїх попутників, які її запрошували на особливу мандрівку — відвідати Блакитну мечеть, собор Святої Софії, Археологічний музей. У місті не бракувало унікальних туристичних місць, наприклад, величезне водоймище з дванадцятьма рядами колон (загалом 336, зазначив хтось), де в давнину зберігали запаси води, призначеної для візантійських імператорів. Та вона сказала, що вже має інші плани, про які ніхто не спитав, як нікого не цікавила й попередня ніч, що вона провела в одній кімнаті з бразильцем. Усі разом випили ранкову каву, і кожна група рушила хто куди.

Теоретично Карлу не цікавив жоден туристичний довідник. Вона спустилася до берега Босфорської протоки й зупинилася, споглядаючи червоний міст, що відділяє Європу від Азії. Міст! З’єднання двох континентів, таких різних і таких віддалених один від одного! Викурила дві чи три сигарети, приспустила бретельки своєї скромної блузки, трохи позагоряла, аж доки до неї не почали чіплятися перехожі чоловіки, аби зав’язати розмову, — вона змушена була знов закрити плечі й піти в інше місце.

Відколи подорож стала монотонною для всіх, Карла знов зіткнулася сама із собою та своїм улюбленим питанням: «Чому я хочу в Непал? Я ніколи не вірила аж так сильно в ці речі, моє лютеранське виховання сильніше за ладан, мантри, сидячі пози, споглядання, священні книги та езотеричні секти». Вона не збиралася до Непалу, щоб знайти відповіді, — уже їх мала й була пересичена від необхідності завжди показувати свою силу, відвагу, постійну агресивність, непоборну змагальність. Усе, що робила в житті, було перемаганням інших, та ніколи не змогла перемогти сама себе. Вона звикла бути такою, як була, незважаючи на свою юність.

Хотіла змінити світ, але не була здатна змінити сама себе.

Їй хотілось би сказати бразильцю значно більше, зробити так, аби він повірив, що стає дедалі важливішим у її житті. Відчувала певну хворобливу насолоду, розуміючи, що Пауло почувався винним за невдалий статевий акт попередньої ночі, і не зробила геть нічого, щоб продемонструвати протилежне, сказати: «Кохання моє (кохання моє!), не хвилюйся, перший раз завжди такий, ми потроху відкриємось одне одному».

Та обставини не дозволяли, щоб вона більше наближалася до нього чи до когось іншого. Вона не могла бути терплячою з людьми, та й інші не надто сприяли цьому, не намагалися сприйняти її такою, як вона є, віддалялися, не здатні й на невелике зусилля, щоб зламати крижану стіну, за якою вона ховалася.

Вона ще могла кохати, не сподіваючись на винагороду, зміни чи вдячність.

І вона кохала багато разів у своєму житті. Коли це ставалося, енергія кохання перетворювала Всесвіт довкруг. Коли ця енергія з’являється, їй завжди вдається зробити свою роботу, але тут було інакше: Карла не витримувала кохати довго.

Вона хотіла бути чашею, куди велике Кохання прийшло б і поклало свої квіти й плоди. І жива вода зберегла б їх, ніби вони були щойно зібрані, готові, аби їх подарували тому, хто має відвагу — саме так, ВІДВАГУ — прийняти їх.

Та ніхто ніколи не з’являвся — точніше, люди з’являлися й тут же зникали, перестрашені, бо це не була чаша — це була буря з блискавками, вітрами й громом, сила природи, яку ніколи не вдавалося приборкати — лише спрямувати, аби рухала млини, освітлювала міста, сіяла страх.

Вона хотіла, щоб люди змогли побачити красу, але ті бачили тільки буревій, від якого ніколи не намагались укритися, а радше втікали в якесь певне місце.

Карла знов подумала про свою родину: хоча й ревні віруючі, вони ніколи не намагалися щось нав’язати. Кілька разів, ще дитиною, отримала ляпанців, що було цілком нормально й зовсім не образливо — таке траплялося з усіма, хто жив у її місті.

Вона була відмінницею в навчанні, блискучою спортсменкою, найкрасивішою серед однокласниць (і знала про це), ніколи не мала проблем із залицяльниками, та найбільше їй подобалася самотність.