Сергей Жадан - Інтернат

Господар на ці слова боязко опускає очі. Щось тут не так, сумнівається далі, щось він не договорює, цей учитель.

— Ну ладно, — зважується. — А ви хоч за кого? — питає з надією.

Тут Паша підходить до столу, спирається на нього кулаками, дивиться господарю просто в очі, дивиться довго й виснажливо, не відводячи погляду.

— Ну а ти як думаєш? — відповідає.

Чоловік думає, опустивши голову. Таке враження, що думає він мішками під очима.

— Ясно, — каже зрештою.

Шо тобі ясно? — говорить Паша про себе. Шо тобі, блядь, ясно?

— Добре, — говорить натомість господарю.

— Послухай, — говорить чоловік нервово, — давай так: я вас вивезу із села. Якщо там поста немає.

— Ну? — торгується Паша.

— Спробую проскочити до траси. Там висаджу. Викличете таксі, доїдете додому. Грошей не треба.

— А шо це тобі грошей не треба? — строго питає Паша.

— Послухай, — ще більше нервує чоловік, — я ж тебе нічого не питаю. Давай відвезу і все. Потім, може, і ти мене виручиш.

Паша не відповідає. Дивиться на господаря, як на м’ясо, що зіпсувалось.

— Виручу, — каже жорстко. — Орден тобі дам.

Господар кидає на нього ображений погляд. Мішки під очима нервово посмикуються. Але стримується, не відповідає.

— Хай малий поспить, — говорить встаючи. — За годину виїдемо.

Підводиться, гасить лампу, виходить. Паша якийсь час стоїть у темряві. Дивиться на малого, на його спокійне, мов у мерця, обличчя, на куртку, яку він так і не скинув, так і спить у ній. Якоїсь миті йому навіть здається, що малий не дихає, Паша аж холодним потом береться від цієї думки. Втім, малий щось говорить — нерозбірливо, крізь сон, — і Паша заспокоюється: все гаразд, живий. Намацує стілець, сідає, кладе голову на руки, провалюється в сон. А уві сні бачить лише сніг, яким йому ще треба перебрести. Ступає цим снігом, провалюється в нього, витягує ногу, знову провалюється, робить крок за кроком, важко, ніби йде річковим потоком, бреде снігом, продовжує уві сні робити те, що робив перед цим цілий день: намагається вибратись, намагається кудись дійти, відчуває, як тисне зсередини пружина, як вона примушує його робити крок за кроком. І ще відчуває за спиною чиєсь дихання — важке, твариняче. Озирається. Але нікого не бачить, лише білий сніг до самого обрію. Час від часу прокидається, бачить місячне вогке світло за вікном, чує стукіт дощових крапель у віконне скло, відчуває солодкий гасовий запах і знову провалюється у свій сніг, знову ним бреде, замерзає в ньому, губиться, намагається втекти від смерті. Хоча як ти від неї втечеш — по такому снігу? Не втечеш, навіть не намагайся. Сніг робить безпорадним, беззахисним. Одного разу ти провалюєшся в нього, він пропікає тебе до кісток, і потім уже ніколи не позбудешся цього дотику смерті, відчуватимеш його, скільки житимеш. А скільки ти житимеш? Скільки?

Тієї зими довго не було снігу. Цілий грудень із півдня, від моря, йшло холодне сухе повітря, вистуджуючи дерева й ріки. А вже десь перед святами, на Новий рік, пішов сніг. І йшов, не перестаючи, кілька днів поспіль. Новорічної ночі вони — ще всією родиною — сиділи у великій кімнаті, до безкінечності перемикаючи канали, ніби очікуючи на добрі новини. Скільки йому тоді було? П’ятнадцять, неповних п’ятнадцять. Сестра пішла спати, не витримала, батьки мовчали, і відчуття було таке, мовби в них щось відібрали, чогось позбавили, винесли з дому щось важливе. І всі це розуміють, але чомусь мовчать. Якоїсь миті Паша теж пішов до себе, але довго не лягав, стояв при вікні, дивився на сніг, що все падав і падав, слухав, як батьки врешті вимикають телевізор і починають прибирати зі столу. Слухав, як мама торохкотить посудом на кухні, як старий виходить надвір, щось забрати з подвір’я, як потому повертається, і свіжий дух синього нічного снігу перетікає помешканням, торкається шкіри, і враз відчуваєш усю цю зиму, відчуваєш, як багато її, як вона починається ось тут, за вікном, між цих дерев, як заповнює собою весь довколишній простір: їхнє засніжене подвір’я, вулицю із сонними будинками, з яких до неба підіймаються дими, дорогу, яку зранку доведеться чистити, місток, так само заметений нічним снігом, крамниці й бібліотеку, школу, контори, станційні приміщення, будівлю вокзалу, порожню о цій годині — весь той шлях, яким він може пройти наосліп, до якого він звик із дитинства, який у нього з дитинством і асоціюється. Зима стоїть на кожному перехресті, відбивається в кожному темному вікні, проступає на дахах і схилах. І все те, до чого він звик, що він так добре знає, наповнене зимою, як торба листоноші газетами. І слід жити цією зимою, слід до неї звикати, слід вчитися отримувати від неї втіху, відчувати радість. Ось прямо зранку й почну вчитися, говорить він сам собі, буду вчитись довго й наполегливо. Зима не повинна лякати, її не слід боятись, вона — як пес, якого впускаєш у дім, роблячи його частиною свого життя, після чого він усе своє життя готовий буде за тебе померти, впізнаватиме тебе за голосом і запахом, ходитиме за тобою назирці, чекатиме на тебе, де б ти не ходив і коли б ти не повертався. Я обов’язково цього навчусь, думає він, у мене попереду ще стільки часу, у мене все вийде. І з цим засинає.