Сергей Жадан - Інтернат

— Йому шо, подзвонили? — Паша голосно звертається до жінок. Але жінки теж мовчать, відводять очі.

Паша дістає свій телефон. Зв’язку, ясна річ, немає.

Цікаво, хто тут міг жити? Паша розглядається розбитим помешканням. У кухні над столом — календар за минулий рік, у великій кімнаті, де вони сидять і гріються, зі стін звисають вигорілі шпалери. Дерев’яна долівка, гнуте металеве ліжко в кутку. На ньому три жінки — темні, наче зимові дерева. Коло ліжка розірвані подушки, кілька штук, маленькі. Очевидно, на ліжку спали діти. Хтось заходить із вулиці, пробирається поближче до вогню. Хтось, зігрівшись і поївши зі своїх подорожніх торб та пакетів, вибирається під дощ. Не хотів би я, думає Паша, аби в нашому домі зібралась колись така тепла компанія. Розглядати чужий побут — як гортати чужі порножурнали: ніколи не знаєш, за що не варто хапатися. А тут ціле життя вивернуте, мов кишені. Справді, як в інтернаті: нічого не приховаєш, все назовні — і шпалери, і подушки. І сотні незнайомих проходять твоїм життям, не залишаючи в ньому жодного сліду. Палять чужі меблі, не знаючи, хто в цей час живе у їхніх власних домах, може, там теж хтось топить піч їхньою бібліотекою. Треба вибиратись, думає Паша, треба чимшвидше додому. Старий там, мабуть, здурів від страху. Та й малому краще всього цього не бачити.

— Зігрівся? — питає Паша.

— Нормально, — відповідає малий.

— Пора, — говорить Паша, — майже перша. Не хочеться йти по темному.

Малий підіймається, підкидає у вогонь фарбовану дошку. Полум’я відразу ж злизує стару потріскану фарбу. Жінки сидять, не відводять очей від вогню. І не говорять нічого, бояться сказати зайве. Та й не слухає їх ніхто: кому їхнє зайве потрібне.

За якийсь час одяг знову мокрий, черевики чавкають водою, йти стає важко, зупинитися й зігрітися немає де. Безкінечні дощові поля, що обриваються на південь важкими розмоклими схилами, скочуються аж до Азова, білі від снігу, чорні від ґрунту на зламах. Вздовж дороги тягнеться низька викручена лісосмуга, що мала би стримувати вітер і сніг, а проте не стримує нічого: вітер заповзає під одяг, охоплює, сковує рухи. Час від часу на узбіччі в снігу чорніють кинуті кимось речі — порожня торба, зайва пара взуття, жіночий светр: подорожні скидають усе зайве, йти далеко, дорога важка, то здіймається вгору, над крейдяним кар’єром, то сповзає вниз, до порожніх степових озер, оточених очеретами. Черговий підйом дається особливо важко: ноги ковзаються на слизькому, вітер вистуджує кров, безкінечний білий колір тягнеться кудись потойбіч життя. Таке враження, що ніколи не виберешся із цієї долини, із цієї пастки, що брестимеш до безтями поміж цих мокрих і наляканих подорожніх. Підіймаючись, Паша вже помічає, що на горбі збирається натовп, що вони стоять, перемовляються, вперед іти не поспішають. Ще повертатись доведеться, лякається він і прискорює крок. Малого тягне попід руку. Ти нормально? — питає час від часу, і малий у відповідь втомлено киває головою: нормально, нормально. Вибираються на гору. Вітер тут особливо злий. Натомість дощ припинився. Повітря пахне мокрим снігом. Попереду відкривається наступна засніжена долина, посеред якої чорно грузне зимовий ліс. І дорога в них із-під ніг різко скочується просто між дерев, у холодну вимерзлу гущавину. А вже по той бік лісу шлях знову виривається вгору, на пагорб, а за пагорбами видно терикони й сірі блоки будівель, і там, схоже, починається якесь зовсім інше життя. Ось воно, зовсім поруч: спуститися вниз, перейти лісом, вибратися нагору — і ти врятований. Єдина біда: над лісом високо й криво зависає чорний хвіст диму — густий, недобрий, ніби там хтось спалює документацію зі списками загиблих. І головне — дорога спускається саме туди, де палять, і ніяк цей ліс не обійдеш. Хіба брести по коліно в снігу невідомо скільки, невідомо як.

— Де це горить? — питає Паша чоловіків, що стоять і нервово курять.

— На переїзді, — озирається один. Виявляється, бобер. Пашу відразу впізнає, прикушує язика, але вже пізно. — Там залізниця.

— У лісі? — не вірить Паша.

— Ну, — переконує його бобер. — По ній і фронт проходив. З одного боку — ці, — кидає на Пашу довірливий погляд, — з іншого — ті. Як кордон виходить.

— А поїзди? — не розуміє Паша.

— Ну, якісь пропускали, — пояснює бобер, — якісь зупиняли. Це ж як кордон, — нагадує.

— А горить шо? — далі допитується Паша.

— Ну, я не знаю, — бобер нервує, підшуковує слова, повертається до своїх друзів, але ті мовчать, відводять очі. — Може, опорник.