Сергей Жадан - Інтернат

— Шо?

— Нормально, — так само пошепки відповідає Паша, не зводячи очей із бійця. — Все нормально.

А боєць думає, що це він йому говорить, до нього звертається. І від цього ще лютіше скрипить зубами.

— Шо? — говорить, сковтуючи слину від накоченої злоби. — Шо, блядь, нормально?

— Паш? — питально смикає Пашу за рукав малий.

— Нормально, нормально, — лише й відповідає Паша, міцно-міцно стискаючи малому плече своїми скам’янілими пальцями.

— Шо?! — заводиться боєць, рвучи з плеча автомат. — Шо?!!

Але тут, побачивши все це, від плит енергійно відходить зовсім молодий військовий: чорна підкочена шапочка, темне волосся, худий, усміхнений, долоня впевнено лежить на прикладі. Підходить, зазирає з-за спини свого товариша, бачить Пашу, посміхається й розуміє, що знає його. Хоча не може згадати звідки. Але знає, точно знає.

І Паша його теж знає. І теж не може згадати. І ось вони дивляться один на одного, якусь мить, зовсім коротко, але бійцеві стає цього часу, аби покласти долоню на плече своєму товаришу — вагомо й переконливо.

— Нормально, Рустем, — каже, далі посміхаючись, радше за інерцією. — Нормально, свої. Пропускай.

Рустем смикає нервово плечем, ніби хоче скинути чужу руку, але молодий не відпускає, усміхається, міцно тримає. Рустем лише звужує очі від ненависті й недовіри, скрипить зубами, але стримується, мовчить. А оскільки він мовчить, то й решті присутніх теж немає чого особливо сказати. Водій махає на прощання бородатому рукою, «лаз» рушає, прослизає між бетонними блоками, виїздить на міст.

Лише тут Паша відчуває, як йому страшно. Липко й холодно. Ніби хтось підійшов, дістав із мішка його смерть, показав йому, а потім сховав назад, у мішок. Але ж він її вже побачив. Він же розуміє, що дістати її можуть будь-коли, будь-де. І звідки він його знає, цього молодого? Хто це? Хто це був?

— Хто це? — питає його малий. — Хто це був?

— Не знаю, — відповідає Паша. — Не пам’ятаю.

— Та ну, — недовірливо дивиться на нього малий. — Ти його, мабуть, учив.

— Мабуть, — не заперечує Паша й тут-таки згадує.

Два роки тому? Чи три? Коли це було? Весна. Здається, квітень. Чи травень? Травень, точно. Багато запахів, нових, свіжих. Місто, висотки, холодний під’їзд, тісний, як домовина, ліфт, останній поверх, свіжовибілений коридор, з-під вапна проступають темні плями, приварена до стіни залізна драбина, відчинений отвір. Що він там робить? До кого він прийшов? Паша намагається згадати, але не встигає. Над їхніми головами освічується небо, сіре дощове тло пробивають яскраві повздовжні спалахи: «гради» б’ють із території заводу, просто над їхніми головами, світлі тіні злітають над ними й летять на інший бік міста, на північ, за окружну. І Паша знову відчуває, як у серце йому втискається пружина, прискорюючи його, серця, роботу, штовхає Пашу вперед, вперед, подалі звідси, доки сюди нічого не прилетіло у відповідь, доки спалахи не осипались на землю, заливаючи все металом і смертю. Водій теж напружується й витискає з «лаза» все, що можна. А можна не так уже й багато: автобус суне промзоною, минає один завод, за ним інший, потім базу, за нею складські приміщення. Головне — подалі звідси. Тополі вздовж дороги, шлагбауми, зачинені залізні ворота. Головне — проскочити промзону, де жодної душі: станеться що — ніхто й не дізнається, ніхто не допоможе, пружина тисне зсередини, прискорює рух крові, головне — подалі звідси, думає Паша. Водій, схоже, теж наляканий, не чекав, що валитимуть просто над ними, тепер ось крутить кермо, крутить і вже навіть нічого й не приховує: ні своєї втоми, ні злості, ні страху. Так само, як той боєць, думає Паша, на посту, молодий, усміхнений. Той теж нічого не приховував, усе в нього на обличчі було, все було в його посмішці. Паша згадує бійця, згадує його переможну посмішку. Ну так, той справді нічого не приховував, ніби говорив Паші: ось він — я, взяв штурмом це йобане місто, зайшов на блокпост, вибив звідси всіх, зачистив, це я тут усе контролюю, це від мене тут усе залежить, можу здати тебе, сука, з усіма твоїми кишками, але давай, вали, нахуй ти мені потрібен, їдь звідси, вибирайся, подалі звідси, сам здохнеш. І щось іще, щось іще там було, думає Паша гарячково. Але що? Свіжовибілений коридор, металева драбина, останній поверх. Щось із минулого життя.

Коли стає зовсім холодно, так що малий обхоплює його руками, аби хоч якось зігрітись, коли водій пхає руки в кишені, привалюється до керма, кермуючи животом, і коли жінки перестають голосити, кутаючись із головою в подушки та ковдри, вони таки викочуються за останній заводський паркан, перетинають чорне, зоране поле і вкочуються в посьолок. Паша втягнув голову в плечі, повернувся боком до лобового скла, аби не так видувало, а тут не стримується, визирає на дорогу, дивиться, що там попереду. А попереду в них довга вулиця з приватними будинками. Багато будинків зі слідами обстрілів, діри в шифері, чорні мітки на стінах та парканах. З-поза металевих зелених воріт визирає хтось місцевий — наляканий, озвірілий, дивиться на прибульців із підозрою, мовляв, хто такі, за чим приїхали? Головне — чи будуть знову стріляти? Паша тут був пару разів, у дитинстві, зі старим. Себто нічого не пам’ятає. Принаймні — нічого доброго. Робітниче селище, побудоване при шахті, яке у вісімдесятих зрослося з містом, хоча завжди було відділене від нього безкінечною промзоною. Певна автономність, окремішність. Хоча всі так чи інакше працюють у місті. Точніше, працювали. До війни. Тепер посьолок відрізаний, бої за нього велися з осені, хоча й припинилися вони тут доволі давно: у місті ще стріляли, а тут уже почали латати шифер і городити нові паркани. Куди ж без парканів. «Лаз» суне головною вулицею, доїжджає до кінця, в історичний, сказати б, центр, підкочує до автобусної зупинки, зупиняється. Паша промерзлими до кісток пальцями відчиняє двері, вони з малим вивалюються назовні, як парашутисти, що стрибають з одним на двох парашутом. Тіло затекло, ноги заніміли, одяг вогкий, голова важка. Десята година, приємний січневий ранок.