Юрко Коретнюк: Стотридцятитрьоххвилинний бог

All is full of love… [4]

Намагаємося рухатися так, як рухаємося зазвичай, проте нічого не вдається оскільки із усіх щілин грає музика, яка змушує танцювати у скажених вирах.

Закидаємо руки за голову та скрегочемо, неначе цвіркуни.

Все навкруги стихає, а тиша породжує вже сама себе.

Голова рухається навкруги шиї, очі — навкруги орбіт.

Сонце заходить за обрій, та ми подоважуємо рухатися.

Вія повільно входить до цього світу і починає віддаватися цим прекрасним, чудодійним рухам.

Генії прокидайтесь зі свого сну та починайте рухатися навкруги нас, бо зараз саме ми — найкраще, що є у Всесвіті…

Розум покинув моє тіло.

Ілюмінація, навкруги мене втрачає забарвлення, а ти втрачаєш свої форми.

Зупинися іритувати мене!

Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ!

Намагаюся вхопитися за тебе, проте ці кляті закони фізики, які діють і тут, віддаляють мене від тебе, призводячи до колових думок.

Падаємо…

…а завтра почнеться сезон, коли дощі розмиють усі дороги та змиють усі машкари з обличчя. Саме час вийти з-за лаштунків та відкрити душу тим, хто збереже твою таємницю. Запарюю мате з м’ятою та сідаю вдивлятися у прохолодну осінню душу, яка ще не заполонила Київ. Намагаюсь пригадати все…

З самого ранку Київ буде пахкотіти спаленим листям. Цей аромат витатиме усюди — починаючи від квартир, та закінчуючи тихими кав’ярнями посередині Подолу.

Життя прекрасне, особливо якщо підійматися до Хреста Бажань на Андріївському узвозі по сходам, де подекуди немає до 4 сходинок.

І нарешті багно-Київ-спаплюжені пагорби-розмови…

А потім маршрутне таксі, пропахле цигарковим димом, думки про майбутнє, оригінальні ідеї, які не висвітлені на усі боки…

До речі, „є місця, які містять негативну енергетику та занурюють до депресій” — це щира правда. Таке місце для мене — це мій дім, де я гублю усю енергію…

А ще сьогодні зняв останню маску перед тобою: тепер ти знаєш, ДЕ мене шукати…

Навіщо я це зробив?

Ще заполонять моє місце, де повітря найсвіжіше, небо найясніше, а думки найпрекрасніші…

Я ніколи не знав скільки тобі років.

Інколи ти казала, що старше мене на два роки, інколи — на п’ять, проте я був певен, що ти була старше мене на ціле життя.

Але зараз ти залишалася такою самою маленькою дівчинкою, якою була в дитинстві.

Ти так само, як і тоді, вставала під тінь кремезних дерев та дивилася вгору, шукаючи сонце. До того ж ставала так, щоб затінок від дерева, закривав твою тінь.

Ти так могла триматися годинами, дивитися вгору, коли на тебе оглядають тисячі перехожих та намагаються схопити твій погляд.

Найбільш яскравим періодом твого життя було дитинство. Тоді ти любила природу.

Плакала, коли баба труїла колорадських жуків…

Але з часом ти росла і сучасність робила твоє серце все більш безжальним. І ти стала любити тільки себе.

Твій егоїзм інколи вбиває мене…

На жаль…

А тим часом, стара добра муза, імені якої я не знаю, сиділа на березі річки та дивилася у води та посилала до моєї голови різнокольорові уявлення про цей світ. Вона мені диктувала свої правила та пояснювала, чому зникла на такий довгий проміжок часу. Відповідь виявилася доволі лаконічною: у тебе з’явилися нові ідеали.

І дійсно: коли тебе сповнює щастя ти намагаєшся стримувати його у середині себе, аби нікому не дісталося жодної її краплі. Коли тебе сповнює горе, то ти намагаєшся вилляти його на папір, виганяючи його з тіла.

У неї було гарне брунатне волосся та прекрасні блакитні очі. Коли вона посміхалася мені хотілося начхати на увесь світ. Але чомусь ця муза виявлялася таким самим замком із піску та диму, як і ти.

Хотілося підвестися з ліжка, перестати думати про усе, а потім сісти на набережній, як сиділа вона, та пропустити ноги через грати. Хотілося дивитися на воду, яка паплюжила твоє обличчя, а в результаті відкривала внутрішню красу. Хотілося співати пісні, які я писав протягом усього мого життя. Хотілося співати своїм нехарактерним голосом, який ненавиділи всі.

І я лягаю у ліжку та засинаю…

Наразі, коли ти починаєш усвідомлювати світ на тщесерце розуму, то стає дивно…

Стає просто дивно: я почуваюся спустошеним.

І навіть боюся залишитися одним у цій величезній однокімнатній квартирі.

Твої валізи стоять біля виходу — ти посміхаєшся та сідаєш у таксі.

Вія посміхається та зникає у пітьмі сутінок.

Ви обидві використали мене у різній мірі та поїхали.

Я залишився самим.

Тепер усе здавалося перманентним, а не ефемерним.