Юрко Коретнюк: Стотридцятитрьоххвилинний бог

Вона розуміє, що не брала до рота алкоголю вже чорт знає скільки, а тому та отрута виробляється оргазмом самостійно. Вія вже більше нічого не хоче, бо бачить велику мокру пляму на підлозі. Десь лівіше від плями лежить потріскана склянка. Вона не має високої ніжки, яка раніше не давала їй впасти.

У Вії порізані пальці. Вона обрізала їх об бите скло. Вона була у наркотичному жвавому сні. Хоча вона нічого не бачила. Тільки пляму, уламки склянки та високу ніжку. Мабуть вона їде по тонкій засніженій порошковидній дорозі на фіакрі до Берлину, де пересяде на інший берлин. Її коні, яким позакривали очі чорними пов‘язками будуть повільно бігти, а Вія буде бунтувати, роблячи те, супроти чого боролася усе своє життя. Її м‘ятежна душа сповнена спогадами, які виринають із далекого дитинства.

Чомусь вона пригадує тільки найгірше. У голові зародився новий світ. Вія швидко підвелася, встала з ліжка та наступила на осколок. Калюжа повільно стала наповнюватися червоною фарбою.

Вона (вона) відкрила (відчинила) хвіртку (балконні двері) й вибігла на вулицю (й почала битися об скло головою). Через кілька секунд вона опинилася у собі. Вона йшла по брунатній дорозі десь років з десять назад біля своєї рідної школи. Й дивилася на себе. Чи на ту дівчину, яка жила на Північному Заході й була схожа не неї.

І тоді вона згадала. Вона згадала як хотіла досягти своєї мрії. Як хотіла стати режисером. Як для здійснення своєї мети вона економила на усьому, аби назбирати гроші на курси. Як обманювала й брехала. Як подала документи до університету Карпенка-Карого. Як розповіла про те батькам. Як довго плакала. Як повільно збирала речі. Як таємно йшла від сім‘ї.

Вона почувалася безсімейною.

Вія присіла біля себе та запалила сигарету. Дим йшов до стелі, а вона повільно встала з паласу та знову лягла на ліжко. Вона лежала на ліжку й повільно дихала…

Якось так несподівано і дуже боляче трапився нервовий зрив.

Проста фраза format D: знищила половину души. Проста фраза, генерована чорт-знає-якою програмою, знищила нариси останніх трьох років…

Вона лежала на ліжку, коли прокинулася. На неї це було не схоже. Це не було схоже навіть на її квартиру. Вона просто лежала та дивилася на облущену стелю, яка місцями нагадувала мапу лімфовузлів людини.

Вона підвелася та зрозуміла, що ті сни, які їй наснилися якось так реалістично виявилися дійсністю.

Тож вона дійсно тут… Тож вона дійсно у Павлівці. Дивне місце… Свобідне…

„Довготермінове перебування у лікарні шкодить вашому здоров‘ю”, — читає вона над дверима, а потім іде прямо. Але Вія розуміє, що не має йти.

— бо ВОНА дійсно хвора.

Біля сходинок до низу стоїть художник і щось малює. Малює невдало та якось плямисто. Нерозбірливо й бездарно.

Пізніше вона пішла повільно по поверхам та дізналася його історію.

Його звали Марко і він дійсно був художником. До того ж мав успіх у Європі. Але одного разу він нажерся героїну у Лондоні та став навпроти однієї церкви. Він хотів намалювати її під враженням від наркотиків, бо (він так вважав) має вийти щось потойбічне, щось схоже на погляд із середини. Він малював цю церкву і йому почало здаватися, що вона починає тріскатися, а коли Марко дивився на небо, то йому здавалося, що на нього ідуть грозові хмари (хоча на вулиці стояв погожий день). Маленька крапелька впала на його картину й акварель, якою він малював потекла. Він почав малювати швидше, бо вірив, що ось-ось має початися дощ. Він малював церкву, а все на папері виходило однією великою багатокольоровою плямою (Вія чомусь згадала велику пляму на кавролині). Потім галюцинації пішли серйозніші й чуваку почало ввижатися, що Ісус розмовляє із ним та каже: „Тікай звідси! Тікай!”. У голові Марка почалася злива й тому він кинув картину на підлогу та почав стрибати по ній, ламаючи її й розкидаючи фарби навкруги. Потім почалося таке… Свідки кажуть, що він почав несамовито втикати на вулицю й кричати. Пізніше психіатрові вдалося зробити висновок, що Марку здалося, що річка вийшла з берегів й велика хвиля, на кшталт цунамі, почала захлинати Лондон. Тож художник вхопив уламки картинки під пахви й по біг по вулиці, голосячи на всі усюди: „Тікайте! Ви що осліпли?! Тікайте!”. Так Марко біг до Тауерського мосту й кричав. А потім став посередині його й почав голосити, сідаючи навколішки й закриваючи голову руками. Тоді то дах і знесло. Щось там у Лондоні не склеїлося, тому його син (а у нього був син) забрав його назад на батьківщину.