Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Коли я помру, разом зі мною зникне ціла країна. Ні, я маю на увазі не те, що зі смертю кожної людини, гасне, зникає навіть не країна, цілий Всесвіт. Великий духовний особистісний Всесвіт, що є в кожному з нас, навіть в останньому безхатькові, не кажучи вже про вчених чи письменників і мудрих сільських дідусів та бабусь…

Я кажу про конкретну країну, яка з’явилася на світ Божий восени 1963 року. Я пішов тієї осені до шостого класу. Наша згоранська школа от-от мала стати середньою. Не знаю, як там тепер, але тоді, у першій половині знаменитих 60-х років ХХ століття, шестикласники серед інших предметів замість «Фізичної географії», яку вивчали в п’ятому класі, почали вивчати «Економічну географію». І першою була географія так званих країн народної демократії, або соціалістичних країн Європи. Пам’ятаю, що їх було цілих вісім. І після вивчення економіки і політичного устрою отих соцкраїн вчителька звеліла вдома коротко виписати характеристики цих держав — вказати територію, площу, що і де вирощують та виробляють, а заодно, хто там у Польщі, Чехословаччині, Болгарії і т. ін. перший секретар ЦК тамтешньої компартії й глава уряду. Це запам’яталося мені так детально тому, що призвело до народження цілої країни. Ще пам’ятаю: тоді якраз на городах через вулицю від нашої хати копали буряки — починався, як потім виявилося, останній рік правління, про що звісно ніхто не знав, Хрущова, як у селі казали, лисого Микитки, Хруща, кукурузника. І «Хрущ» у шалі своїх реформ повелів зменшити городи, борючись так з приватно-власницькими інстинктами селян-колгоспників: нащо їм ті городи, як менш ніж за двадцять літ вони мали жити при комунізмі, як і всі в СРСР.

Відверто кажучи, те переписування мені швидко набридло. Може, тому, а може, з почуття якогось внутрішнього протесту чи такого собі хуліганства, закінчивши перепис останньої з країн, здається, Югославії, я раптом взявся описувати неіснуючу країну — Екримську Народну Республіку. Не знаю, чому її так назвав, може асоціювалася з Кримом. Всього, що написав, не пам’ятаю, тільки те, що вирощують в Екримії у долинах пшеницю, ячмінь і виноград, добувають кам’яне вугілля, а також нафту і газ, є машинобудівна і електротехнічна промисловість, а столиця тієї Екримії — невелике місто Пенз. Поділялася та народна республіка на сім округів, а правила в ній Екримська Соціалістична Народна партія (мабуть, за аналогією з тодішньою НДР, де була Соціалістична єдина партія Німеччини) і перший секретар її ЦК, а заодно й голова ради міністрів, мав чудернацьке ім’я й прізвище — Іобтермані Куаяло.

Дописавши, я підступно захихотів і з внутрішнім тремтінням вклав зошит до портфеля. Наступного ранку зошит з домашнім завданням віддав вчительці Ніні Вікторівні і, вже відчуваючи розкаяння за моє дрібне (а може, й не дрібне) хуліганство, став ждати неминучої «двійки» і читання моралі. Ще через тиждень вчителька зошит разом з іншими роботами віддала. І сказала при цьому: «Ну й фантазер ти, виявляється, Володю». Спалахнувши як маків цвіт, я розгорнув зошит. Під зіпсованим моїм хуліганством завданням, на диво, стояла четвірка (тоді була не дванадцяти-, а п’ятибальна система оцінювання), лише текстик «Екримська Народна Республіка» увічнював великий червоний знак питання. З того дня Остапа, як писали класики радянської сатири, і понесло.

Поза уроками, а часом і на якомусь нудному уроці, я став придумувати різні події, які відбувалися в моїй ЕНР (не плутати з ДНР і ЛНР — це був, нагадую, 1963 рік). Монотонні візити і всілякі пленуми мені незабаром набридли, і після кремлівського перевороту та скинення Хрущова я вигадав в Екримії ціле повстання, під час якого тамтешній правитель Іобтермані Куаяло був убитий, а його найближчий соратник, голова президії Національних народних зборів ЕНР Параельо Рітогос, тяжко поранений і незабаром теж благополучно віддав Богові душу.

До влади в Екримії прийшов такий собі авантюрист Мохтамен Хаяндер, який за прикладом Китаю й Албанії порвав братерські стосунки з СРСР і взявся облаштовувати свій персональний культ особи. Ні, як ви, можливо, подумали, дах у мене не поїхав. Принаймні зовні. Я досить добре, хоч уже й не чисто на «відмінно» (вік?), вчився у школі, робив дописи до шкільної стінгазети, а згодом і до райгазети, а після школи няньчив разом із підрослим братом Іванком молодших братиків Толю і Васю, допомагав батькам поратися на городі, а коли надходила черга, то з вірним і улюбленим мною розумахою песиком Бобиком пас череду. Екримія існувала мовби паралельно з реальним буденним життям, була значною мірою порятунком від нього.