Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Відомо, що є пташки, котрі можуть спати на льоту. Очі заплющені, а крила ширяють, або й птах неусвідомлено, мовби автоматично, робить ними змах за змахом. При тому спить і не падає додолу. Та що там птахи, з власного армійського досвіду знаю, що солдати призвичаюються спати на ходу, під час тривалих нічних, а то й денних маршів. Ступають рівномірним кроком, і тут головне завдання, щоб у шерензі спали й інші, тоді кроки рівномірні в усіх й ніхто ні на кого не наштовхується. Народжується своєрідний ритм сну одразу десятків, а то й сотень людей. Але ще дивовижніше, коли один хтось на марші спить, а решта ні, а він іде так, мовби не спить.

Такий сон схожий на позичений в інших.

Він — це безсоння навиворіт. Є ж люди, які носять кожухи, а то й білизну навиворіт. Той же Чоран, який все життя, з юності, страждав на хронічне безсоння, скаржився на нього, прожив вісімдесят чотири роки. Та й інші відомі мені безсонники проживали чимало. Отже, нарікання, що «це безсоння мене зажене в труну» зазвичай не спрацьовує. Безсоння виробляє свій ритм, що, мов біль, якого називають «сторожовим псом організму», теж у якийсь момент перетворюється в охоронця. І тут його роль подібна до ролі сну на ходу для людей чи в польоті для птахів, тобто для тих, хто безсонням не страждає.

Можливо, наше тіло, наш організм не збивається з життєвого ритму, досі звичного для нас, а просто знає, що нам насправді потрібно. Що ми можемо зробити в той час, коли нібито треба спати, а ми не спимо. Що ми можемо зробити потім, коли безсоння відійде кудись убік, залишиться як привид минулої ночі. Або згадка про те, що могло бути, але його не було. Мають рацію ті, хто каже, що навчитися безсоння неможливо, як неможливо навчитися спати в ті години, коли не можна ніяким чином заснути.

Примирення з безсонням — це наче примирення з маленькою частинкою безсмертя, подарованого нам завчасно. Щоб ми могли заглянути в нього. Це призвичаєння до безсмертя, яке нас випробовує й вивчає, але може в будь-який момент покинути і вже не повернутися. Відкриття, які робить людина під впливом безсоння, якщо вона надаремне не бореться з ним, — це входження в плин тієї безперервності, яка власне сном і переривається. Бо хіба, повертаючись з небуття, яке називається сном, ми кожен раз не пізнаємо заново світ? Усе в ньому таке, як було вчора, до сну, і вже не таке, бо воно сьогоднішнє, теперішнє, а не вчорашнє. Може, розуміння цього й веде до усвідомлення місця безсоння в нашому житті не як чогось такого, що знищує, знекровлює наше життя, що підступне і сміється з нас, а того, що дає простір, якого не вистачає…

Дуже мало спав Сократ, ще менше Наполеон, та ще менше, виявляється, спить звичайний селянин з Полісся, про якого недавно писали газети. Уже багато років більшу частину свого життя, а він пенсійного віку, бідака, не може заснути, або засинає й майже одразу прокидається. При цьому мусить просто лежати, бо коли починав щось робити, то дуже стомлювався, боліла голова й нило все тіло, вдень почувався геть розбитим. Доки не перестав займатися вночі роботою, а просто лежав з розплющеними очима, безсоння заміняло сон.

Приклади, коли вночі не спиться й людина змушена виконувати якусь роботу, щоб потім висипатися вдень, є просто зміщенням часу. Мовби повертається той час, коли малюки, ще геть несвідомі дітлахи, не сплять вночі, зате висипляються вдень. Вночі вони агукають і доводять до істерики матусь, доки не призвичаюють їх до свого незвичного ритму, розпорядку доби. Добре, коли мати при цьому не працює. Але одна жінка розповідала, що змушена була піти швидко працювати, а малюк вночі не давав спати. Вона спробувала виходити до іншої кімнати, щоб заснути, але тоді дитина, опинившись на самоті й відчуваючи всю безсонну одинокість, починала плакати. Мама прокидалася, верталася, і дитина заспокоювалася, при цьому жінка зізнавалася, що ладна була викинути своє чадо у вікно — таким був її розпач через неможливість поспати. Чехов написав оповідання «Спати хочеться», у якому дівчинка-нянька душить дитину, котра страждає безсонням, і, позбавивши її життя, засинає. Що було далі, письменник не пише, але, гадаю, помста безсоння була більшою, ніж покарання цієї дівчинки.

Так дотикаються, ворогують між собою безсоння й сон двох різних часів. Це й ворожнеча різних часів, різного віку. Безсоння не прогнати, як закликала Алла Пугачова.

Примирення з безсонням постає як частина його таємниці, до якої долучився. З паростків безсоння виростає ціле поле, але краще, коли це могутнє дерево. З нього колись все одно осиплеться листя. І тоді прийде сон, бо якщо уві сні народжуються видіння, цілі картини й сюжети, що зникають і не завжди лишаються в пам’яті, то безсоння не забувається. Даремно казати, що безцільно лежав, що рахував баранців, щоб заснути. Даремно вживати снодійне, як рекомендує всюдисуща реклама, бо тоді просто станеш залежним від цих пігулок, якщо вони спрацьовуватимуть. Ти їх потребуватимеш, доки не зрозумієш, що безсоння було благороднішим, воно не робило тебе своїм рабом, хоча, може, й було мисливцем чи рибалкою. Ти його звір чи риба. Але воно не аномалія, а частинка життя. Невидима у своїй самотності і самотня у своїй невидимості. Її треба відчути і сприйняти. Це принесе полегшення, хоча безсоння від того не зникне. За свідченням багатьох безсоньків, воно зникає несподівано, якщо зникає, і лишається, якщо вже без тебе не може існувати.