Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Уже коли я закінчив школу, ми мали досить тривалу бесіду, під час якої Сергій Маркіянович переконував, що мені треба йти на історичний, навіть похвалився, що в нього на факультеті у Луцьку є знайомі викладачі, яким рекомендуватиме мене як перспективного історика, що мене чекає аспірантура і викладання в інституті. Але цікаво не це, а те, що він, і жодного дня не працювавши в редакції, описав, що я почуватиму, коли стану журналістом («я добре знаю твій характер і погляди», додавав при цьому). І знову його слова підтвердилися майже абсолютно точно.

Не знаю, як би склалася моя доля, якби таки послухався свого вчителя. Що вже тепер казати. Усе ж мене більше тягло до творчості, а не до викладання чи наукової роботи. Щодо Сергія Маркіяновича, то, приїжджаючи в село до батьків, я час від часу зустрічав його. І щоразу помічав, як змінювався мій вчитель, як витонченого, хоч і сільського інтелігента, інтелектуала ставало все менше. Принаймні зовні. Відомо, що сільські вчителі мусять тримати господарство, корову, свиней, курей. Дедалі частіше зустрічав його одягнутого, замість костюма чи легкого плаща, як раніше, у куфайку. Одного разу він посміхнувся сумовито:

— Що так дивишся, Володю? Тепер ось мій фрак, — і вдарив себе по тій же куфайці. — А метелик давно полетів…

Усе ж, гадаю, той метелик лишився в його душі. Метелик різнобарвного світу.

На жаль, доля відпустила йому мало часу, навіть менше шістдесяти літ. З’їв проклятий рачище, хвороба двадцятого, а тепер вже й двадцять першого століття. Завітавши в учительську квартиру після операції (вирізали шлунка), жахнувся, що лишилося від цього гарного, ставного, могутнього чоловіка. Усе ж досі не лише я зберігаю спогади про його уроки — треба було їх бачити й чути. Лишилося в пам’яті, як йому довіряли бути класним керівником старших класів і він за рік чи два робив те, що інші не могли зробити за п’ять. На кожній зустрічі випускників різних літ його згадують по-особливому.

Я не обрав професію історика, але написав кілька історичних романів. Ми назвали сина на честь мого улюбленого вчителя, і Сергій став істориком, як і мій вчитель — інтелектуальним, вдумливим, з дуже великим багажем знань. Час від часу я перечитую «Наполеона» Тарле, тепер уже іншого видання, дев’яностих років. І, здається, чую голос Сергія Маркіяновича: «Пора тобі вже прочитати цю працю. Зрозумієш, що таке справжня історія». Я розумію, тим паче, що цю книгу називають і своєрідним історичним романом, і працею, у якій найбільше історичних відкриттів.

У «Наполеоні» Тарле — легкий стиль, і водночас це серйозне наукове дослідження. Написане в 1935–1936 роках в умовах сталінського терору, після того, як сам Тарле відбув заслання і йому заборонили для збору матеріалу їхати до Франції. Водночас, якщо відкинути дві-три цитати з Леніна, Маркса й Енгельса про Бонапарта, — це робота людини, яка намагалася вільно дихати й аналізувати навіть у ті страшні роки. Якось я замислився: «А може, цей подарунок мого вчителя теж був із підтекстом?»

З підтекстом на майбутнє? Подарувати учню-восьмикласнику працю академіка Тарле!

До речі, у цій роботі Євгеній Тарле, проналізувавши битви й походи Наполеона, як виявилося, інтуїтивно передбачив наявність кількох листів великого полководця, які знайшли вже пізніше, коли в Європі прочитали цю книгу. За це французи подякували учням Тарле. Чи то його колегам, котрі доклали чимало зусиль. Звісно, не для його популяризації. Європейці не знали й знати не могли, як цінуватиме цю книгу сільський вчитель в далекій Україні.

Пригадую, як під час екскурсії «на природу» десь у класі третьому ми побачили у нашій річці Нережі продовгувату залізяку, що визирала з дна. Відразу хлопчакам захотілося її помацати, вже й в неглибоку воду полізли. На щастя, те побачила вчителька, нагримала, що то ж, напевне, бомба і треба викликати саперів. Це справді була бомба, один зі слідів війни, від якої тоді минуло якихось п’ятнадцять років. Ще жили в селі з десяток інвалідів тої війни і покалічених вже дорослих дядьків, які хлопчаками необачно торкнулися ось такого небезпечного «дарунка». Ще шепотілися про останній бій упівців, «бульбашів», біля наших Згоран 1950 року.

Потім не раз доводилося писати про війну і тих, хто воював. Треба сказати, що я завжди з повагою ставився до солдатів-окопників, які справді воювали з нацистами, знали ціну війні й перемозі в ній, і весь час конфліктував з хвацькими тиловиками, «бойцами заградотрядов», котрим поприсвоювали наприкінці совєтського періоду нагород, звань та інших регалій. Кілька разів так звані ветерани (саме так звані) подавали на мене в суд за «образу честі й гідності», за «приниження високого звання ветерана», але до суду не доходило, бо вже на попередніх бесідах із суддями я аргументовано доводив свою думку й розбивав демагогію опонентів. Так було з полковником, котрий похвалився якось, що під час Корсунь-Шевченківської битви він пропиячив два тижні в штабі, який мав перевіряти, а потім це заперечував, але знайшлися ветерани, котрі таки посвідчили, що говорив… І ще намагалися судитися за розповідь про розмінування людськими тілами мінних полів довкола Берліна, і безглузду загибель танкістів у битві під Луцьком у червні 1941 року, і кілька подібних… Та випадки, про які хочу розповісти, особливі. Вони багато в чому показують, якою була насправді та війна, виграна завдяки перевазі в людській силі, гарматному м’ясі, тому що з втратами не рахувалися, і ще завдяки поставкам США техніки і боєприпасів. Варто тільки згадати цифри: мінімум 27 мільйонів убитими, з яких 21 мільйон солдатів дійсної армії (в тої ж Німеччини — 8 мільйонів загиблих, з яких 5 мільйонів на фронтах). Та я про три разючі розповіді.