Мирослав Дочинец - Світован

— Гарні місця, — згодився я. — Доки сюди піднімався, зустрів ще кілька старих садибок.

— Місце не до місця. Мені сей посад показали птиці.

— Птиці? — здивовано перепитав я.

— Ай. Я йшов за ластівками — і прийшов. Ластівці любо там, де чистий воздух. Не просто свіжий, а доконечно чистий. Розумієш? Відчуваєш, який тут люфт?

— Так. А хіба інші птахи не люблять чисте повітря?

— Птиці як люди, до всього обвиклі. Взяти галок, то вони гуртуються там, де нечистий воздух, недобрі місця. Навіть худоба їх обминає… Але воздух ще не все. Жити треба при добрій воді. Мені теж показали її птиці. Правда, не живі.

— Як це?

— Ну, звично як. Птиця чує свою кончину. І летить до води, до доброї — лісової чи горової. Аби в затишші, змочуючи дзьоб, тихо відійти. На добрій воді вона ще потягне якийсь час. Тому чим ситніша вода, тим більше в окрузі джерела пташиних кісток. Розломиш кісточку, роздробиш її камінцем — і збагнеш повноту води. Чи все в ній є те, що треба нашим кісткам і нашому мозку?! Так я надибав свою криницю. І сей осідок. Бо якщо птицям небесним тут утішливо вмирати, то й чоловікові спокійно жити…

Я спрагло слухав його, приголомшений простою, але якоюсь прихованою правдою. Правдою про цей живий світ, у якому все суще ув'язане в єдине вселенське намисто. І кожна та мізерна намистина є рівновеликою одиницею у великій реєстратурі Неба. Так ось про які речі мовчав цей дивний дідуган, і тепер спроквола вилущує їх, наче насінини з кленової лопатки-стручка. Так ми в дитинстві роздирали ті гнучкі пластини, вилизуючи поміж зерняток гіркувато-солодку смолку, від якої аж язик терпнув. Бо ласощі природи, як і смак істини, мабуть, однаково солодкі і гіркі водночас.

— Хто вам відкрив ці потаємні речі? — запитав я наївно.

— Вони не потаємні. Вони на поверхні і в глибині — в мені і в тобі. Рівняй себе по природі. Тоді не порушиш її мудрої рівноваги. І стоятимеш під сим невидимим коромислом твердо і рівно. І душа буде ходити рівно. На вічних своїх дорогах.

— Але ж однаково доведеться колись прийти, як та птиця, до останньої криниці.

— Ми не птиці. Ми люди. Народжуємося з криком. Помираємо зі стогоном. Тому жити залишається нам зі сміхом, з радістю, — сказав і сам усміхнувся.

— Так, якщо це життя щасливе, — встромив я.

— Усміх — се не конче щастя, — уважно заглянув мені в очі. — Інколи се сила.

— Тобто треба силувати себе бути радісним і щасливим?

— Хитро питаєш, розумно. Проте розумові голови ліпше відповість мудрість серця… Я не знаю, що таке щастя. Нам його не заповідано. Зате я достеменно знаю, що життя дуже добре. Одначе сю його добрість треба побачити і прийняти як найбільший дар. Щоб ніколи його не позбутися. Сього добра, яке можна назвати радістю життя. Воно дається не з народження. Його витворюють свідомий вибір і моральна воля. І роботяща душа. Котра повсякчас у роботі, на піднесенні… Тоді твій тривок наповнюється смислом і цілісністю. Тоді кожна твоя година — як святе причастя.

Старий говорив коротко і густо, неначе кидав окремі жирні мазки на полотно. Дивно, в моїй емоційній уяві вони оживали, зливалися в чудесну, але недовершену картину.

— А з чого починається цей?.. — Я не знаходив потрібного слова.

— Сей труд, — допоміг старий. — Усе починається з уважливости.

— З уважності?

— Се не одне й те ж. Як не одне любощі і кохання, любість і любов, пасія і суджена… Отже, я про уважливість, яка починає і вінчає всяке діло. Але уважливість повноцінну, цілокупну. До всього, до всіх і до самого себе. Уважливість, що ріднить увагу й повагу, послужливість і служіння. Будь уважливим — і все узрієш сам. Усе відкриється. І зокола, і зсередини… А якщо не будеш судити, то довіриться тобі й прихована краса. Чекай, коли очі призвичаяться. Тоді просвітліє голова. А далі — й зряче серце. А воно многовартісне. Очей, вух і розсудку варте. Спитаєш у серця — і наустить тебе.

— Коли? — понуро спитав я.

— Коли належиться. Чекай. Благе приходить із чеканням.

Старий підвівся, затуливши плечима зморене сонце, що сідало за пруг гори. Від заграви його волосся і борода світилися ясною міддю. Тінь від постаті лягла на моріг, і мені здалося, що й тінь ця якась світла.

Я не бачив, коли він спав. Уранці його вже не було у дворі. Увечері, коли я повертався у свою комору-покій, бачив крізь непритулені двері, як він молиться або читає. А я не читав, душа не приймала нічого книжного. Про газету без огиди й подумати не міг. Але мені було цікаво, що читає він. І якось серед дня я нишком прослизнув до його світлички. Обстава тут була дуже простою: дубове ліжко, застелене синьою солдатською ковдрою; замість подушки обтягнуте рядниною полінце; під ліжком у ночвах насипом сіріла сіль; два образи на стіні; масивний стілець із довгою домотканою сорочкою на спинці; в закутах, за дощаними перегородками, яблука й горіхи; підлога, як і скрізь, глиняна, чисто підметена; стіни тиньковані, але в них густо вмазана солома — на сонці ряхтіла теплими золотавими блискітками; з умеблювання — єдина самочинна ясенева шафа зі стосами прошитих паперів за склом. Я не одразу збагнув, що це книги.