Мирослав Дочинец - Світован

Переходячи міст, я побачив на набережній її. Ту, яка останні п'ять років владно жила в моєму серці, ділячи його з газетою. Ба, навіть більше, — тоді я хибно вважав, що, пишучи, ти маєш уявляти свого бажаного читача. Я при цьому уявляв її — сміхотливу чорнявку з ясно-сірими очима і вередливими, як шийка порцелянового глечика, губами. Я писав для неї, складав слова і речення, свої головні на той час скарби, до її засмаглих струнких ніг. Вона вже вважалася моєю нареченою, остаточне поєднання мало ось-ось оформитись. Її двоюрідна сестра недавно натякнула, що від мене чекають пропозиції. Серцем я давно поривався до цього, але обставини були ще такими сирими, ніякої облаштованості. Завоювавши серце дівчини, я відчайдушно завойовував газету. Тепер, коли нарешті почало щось складатися, я був готовий до одруження. Але, виявляється, не була готова вона.

Там, на набережній, її підтримував за стан молодий чоловік, до якого вона довірливо хилилася. З несподіваним жалем я подумав, що ніколи чомусь не дозволяв собі з нею на вулиці такої фривольності. Вони всміхалися одне до одного. Ми теж із нею весь час сміялися. Я знав: щоб прив'язати до себе жінку, треба смішити її… Але їх сміх був інший — сміх без жартів, просто від утіхи близькості. Може, це якийсь родич, невідомий мені, — хапався я за рятівне припущення. Але тої ж миті, як за зловісним сценарієм, вони зупинилися й поцілувалися. Як голуби — коротко, звично, ніби між іншим. І далі пішли. А я вкопано стояв. І якби міст піді мною тріснув і завалився — мене б це здивувало менше, ніж видиво, що відкрилося щойно моїм очам. Спантеличений і обікрадений, я оглянувся довкола, ніби хтось мав мені щось пояснити. Але люди відчужено несли в очах свої клопоти. День заходив у полудень, заливаючи літеплом вуличну шамотню.

Всі кудись ішли. Я теж пішов. Від чого я йшов і до чого, за чим і куди? Ноги самі повели мене в гуртожиток — єдине тепер пристанище в цьому місті. Мабуть, я йшов із невидющим поглядом, бо хтось із зустрічних гупнувся мені в плече і сказав: «Іди, йди, там тебе вже чекають». Це мене ніяк не пройняло, бо сам я нікого й нічого не чекав.

Біля вахтерського бюрка стояв цибатим журавлем Скурпульон. Так ми поза очі називали відставника-коменданта. Після того, як він біля кімнати аспірантів-біологів знайшов якогось химерного жука, настромив його на сірничину і бігав коридорами: «Скурпульон! Скурпульон! Обнаглєлі до крайності умнікі. Ужо скурпульонов разводят в гуртожітії!»

Це був ще той «боєц». Якось я стояв у черзі до бочки з пивом, а Скурпульон на ящику збоку допивав котру вже гальбу. Розімліло кліпав такими ж жовтими, як пиво, очицями і розповідав сажотрусу, що стояв із велосипедом поруч: «Я брал Рейхстаг!» — «Нащо?» — ліниво поцікавився коминар. «Как нашто? Ето же логово фашізма! О, сколько раскрошил я саперной лопаткой голов сосункам із гітлєр-югенда! Ім далі ржавіє австрійскіє карабіни без патронов, і ета соплівая пацанва двінула на нас со штиками. Представляєш? Нам тоже било жалко на ніх патронов. Ми раскаталі по уліце бочки с солярой і подожглі. Гітлєрьонки іспеклісь зажіво. Ми добівалі іх лопатками… А потом я взял Рейхстаг. Но тєбе, чадная голова, ето не понять». — «Чому ж, — мляво озвався коминар. — Я чув, що в Німеччині всі щось брали. Не вертатися ж із такого світу з порожніми руками…»

Тепер Скурпульон із зловтіхою рявкнув до мене: «Явілся — нє запилілся! Вот коробка с вашімі вещами, комісіонно перепісаннимі. Можетє сверіть со спіском. І чтоби через десять мінут духу вашого здесь не било!»

Я не мав ні сил, ні бажання щось вимовити. Запитували очі.

«Что-то нє понятно? — чвиркав слиною Скурпульон. — Ізвольтє — об'ясню». — Дістав аркуш, дмухнув чомусь на нього. — «В ноч с 28 на 29 ноль п'ятого на фасадной стєнє вверєнного мнє гуртожітія бил сожжон государственний флаг есесесер. Якоби по неосторожності прі масовом бросанії с окон зажжонних газет в связі с побєдой кієвского Дінамо в футбольном чемпіонатє. Даже єслі ето і плод разгільдяйства, оно преступно по суті і кроєт в сєбє політіческій подтєкст. Ізходя із етого, совєт гуртожітія постановіл лішіть всєх подозреваємих в содєянном права прожіванія. Спісок прілагаєтся. Деньгі, уплоченниє вперьод, не возвращаются».

Я в списку був тринадцятим. Ну, звісно, яке ще могло мені випасти число!?

«Давай-давай! — Скурпульон перейшов на ти. Як ще звертатися до бездомного? Мабуть, уже знав, що я й безробітний. — І скажі спасібо, что на дворє сейчас другоє время, а то загрємєл би ти годков етак на петнаццать, а может, і вовсє стал би под стєнкой, на которой флаг вісєл…»