Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

«Не знаю чому, Еферте, проте в мене таке відчуття, що коли справа стосується алкоголю, то у вас кількість переважає якість. І, здогадуюся, що з Хенком тут все якраз навпаки».

«Еф’є, мені варто запрошувати тебе частіше», — сказав я, усміхаючись обом гостям.

За півгодини вона попрощалася. Ще одне очко на її користь: довго вона не засиджувалася.

Еферт з лихвою компенсував її швидкий відхід. Його я витурив через дві години та після п’яти келишків джину.

На дошці оголошень вивісили протокол засідання Спілки пожильців. «Віднині для вечора гри в бінґо Спілка забезпечуватиме коктейлі, горішки та солоні палички».

Солоні палички, мабуть, поставлять на стіл у склянках. Це хоча б когось та спонукатиме до розмови на кшталт: «Голлі, пам’ятаєш, як на святкуваннях днів народжень чи під час інших урочистостей у тебе також стояли склянки, але із сигаретами?» «О, так. Склянка із цигарками з фільтром, і ще одна — без фільтру». Якщо подібного обміну люб’язностями не станеться, я з’їм свою сигару. Або хоча би целофанку з неї. О так, у давні прекрасні часи ми зазвичай їх залишали.

«Внесок до Спілки пожильців зросте на десять центів». Я правильно прочитав: цілих десять центів.

Поїздку, яка відбувалася раз на два роки, відклали, аж доки організаційний комітет не зможе домовитися, куди ж їхати. Ще від того часу, коли спілчани не змогли знайти для гри в бінґо іншого вечора, думки членів комітету разюче розділялися щодо будь-якого питання. Вони знову спробують обрати місце призначення й дату під час наступного зібрання. А якщо так і не досягнуть успіху, комітет призначить нові вибори задля того, щоби вийти з глухого кута.

Помер Джеймс Онедін. Його з ніжністю згадують фанатки британського телесеріалу сімдесятих «Лінія Онедіна». Одна чи дві літні пані навіть змахнули по сльозі. Які бакенбарди! Яка мужність! А тоді, сорок років тому, вони лише мигцем би зиркнули на чолов’ягу поруч на дивані, вирішивши, що це хоч і прикро, але ж усі ми смертні.

Люди похилого віку отримують задоволення від того, що останнім часом до них проявляють чималий інтерес. Не лише в Нідерландах, а й також у Німеччині. Здійнявся невеликий галас через книгу Мартіни Розенберґ «Мамо, коли ти вже нарешті помреш?». Вона роками піклувалася про своїх недоумкуватих батьків. У газетах широко висвітлювали факти, що якісь німецькі нащадки кидають батьків-інвалідів у значно дешевші притулки для людей похилого віку в Україні, Словаччині чи й навіть у Таїланді. Аби впоратися з цією проблемою, наші східні сусіди запровадили «Elternunterhalt», тобто обов’язкову підтримку батьків. Якщо пенсій тата і мами разом із заощадженнями не вистачає для того, щоби сплатити ренту у будинку для людей похилого віку, діти зобов’язані доплатити такі собі аліменти батькам. А якщо не пощастить, то ви можете одночасно бути зобов’язані виплачувати допомогу і дитині, і батькам.

Проте у нашому притулку тривожне скорочення витрат на догляд за літніми людьми відчувається не так болісно. Більшість мешканців мають державні пенсії та невеликі додаткові виплати з роботи. Якщо заощаджувати, то дещо ще й залишається. А тут люди вкрай ощадливі! Основні витрати — це печиво, шоколад, перукар і приватний мікроавтобус. На відпочинок майже ніхто не їздить. Автівки майже ні в кого більше немає. Я рідко бачив дорогі меблі чи одяг. Ходити в ресторани — марна трата грошей, а таксі — це щось узагалі надзвичайне. Старі люди полюбляють себе обмежувати.

Тим часом середній вік мешканців подібних притулків продовжує зростати. Люди довше живуть самостійно, а отже, переселяться сюди вже у досить-таки поважному віці. У свої вісімдесят три я — один із наймолодших.

Якщо ви вже тут опинилися, то дороги назад немає: ніхто ніколи не повертається вдруге свого хліба шукати. Одначе і без гроша вас теж не викидають. Звісно, діти скаржаться! Вони зляться, що тато з мамою змушені витрачати свій же спадок до останнього цента. Що довше батьки живуть, то менше їм залишиться. Якби це стосувалося мене самого, то я б їм сказав так: «Любі діти, це не моя проблема».

Бідність серед старих людей не така вже й важка, як собі уявляють люди. Згідно з останніми дослідженнями, лише два з половиною відсотки тих, кому за шістдесят п’ять, — бідні. Шістдесят три відсотки навіть стверджують, що можуть жити пристойно.

Ті ж, котрі галасують, що, мовляв, старих тупо грабують — це молодший прошарок «50 Плюс», який нині має тринадцять місць у Парламенті. Це Хенк Кроль і компанія саме в розквіті сил, у яких доволі часу попереду, щоби насолодитися щедрими пенсіями. Урізáти п’ятдесятирічних немає сенсу. П’ятдесят — це найзаможніша та найвпливовіша вікова група в Нідерландах. Найкращим початком є шістдесят п’ять чи шістдесят сім, як ото планують зробити. І навіть тоді буде величезна різниця між тими, хто щойно вийшов на пенсію, та вкрай доісторичним населенням. Я радив би сформувати партії «67 Плюс», «77 Плюс» та «87 Плюс». Для «97 Плюс», мабуть, не набереться достатньої кількості виборців, аби подолати виборчий поріг.