Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

На порядку денному за кавовим столиком, крім усього іншого, і фінансові новини. Банк SNS у халепі, тож нáрід, що колись довірив йому свої важко зароблені заощадження, обнулив свої рахунки. Чи радше їхні сини та доньки зробили це за них, бо сучасна банківська справа наганяє на таких, як ми, страх і трепет. Один лише тільки банкомат чого вартий! Озиратися через плече, щоби переконатися, що тебе не пограбують, а разом з тим вдивлятися в екран, намагаючись тремтячими пальцями правильно ввести чотири цифри пін-коду, і водночас притикаючись усім тільцем до банкомату, аби прикрити код від цікавих очей… Цей карколомний маневр не кожен здатний виконати. Тому й не дивина, що дехто ностальгує за старими добрими конвертами із грішми.

Тут є кілька вдів, які до смерті своїх чоловіків ніколи не виписували чеків. Всі вони отримували тижневу суму на утримання будинку. Коли хтось помирає, воно й не дивно, що на світло витягують стару шкарпетку з грішми.

Потім ми обговорювали «Танці на льоду». Хіба існує щось смертоносніше? Мені було приємно побачити, що моя нова приятелька Еф’є Бранд повністю солідарна зі мною. Між нами виникла приязнь. Намагаючись втягнути її в розмову, хтось запитав, що Еф’є думає про це шоу. «Мій лікар говорить, що мені не можна його дивитися», — сказала вона. У всіх присутніх очі полізли на лоба. Я набрався мужності зауважити, що в неї надзвичайно турботливий лікар. Потім Еф’є заговорила про погоду. Іншим лишалося лише витріщатися.

Підводячись, щоби забрати з маленької крамнички свою газету, я запропонував прихопити для неї телепрограму, оскільки Еф’є було важко ходити. На моє запитання, котру саме, вона відповіла, що на мій смак, і це для мене було вотумом довіри.

«Хіба ви завжди не читаєте одну й ту саму?» — здивовано запитав пан Гортер.

Ні, вона воліла купувати цього тижня один журнал, а наступного — інший.

«Але так, безсумнівно, важко знайти те, що шукаєш, хіба ні?» — сказав Гортер, вибалушивши очі. Такий хаос просто не вкладався йому в голові.

«О, ні, потрібно лише пильнувати! Бачте, як правило, понеділок йде за неділею, а потім вівторок, після нього — середа й так далі».

Еф’є Бранд, а ти не збираєшся заводити тут багато друзів?! Хоча, якщо вже йдеться про друзів, я наполегливо раджу себе.

Еферт не заперечував проти знайомства з пані Бранд і запропонував, аби я запросив його разом з нею до себе на чай.

Пообіцяв навіть, що цього разу вип’є той клятий чай. Не знаю… Вони можуть не поладнати. Еферт — мужикуватий і невихований, а Еф’є вразила мене витонченістю й шляхетністю. Мені не надто хочеться опинитися поміж двох вогнів, а відтак звалитись у якомусь припадку. З іншого боку, могло наклюватися непогане товариство: Еферт та Еф’є. Можливо, ми б навіть стали такими собі Трьома Мушкетерами цього притулку печалі та скорботи.

«Наш» голова правління знову на передньому новинарському краї. Його змушують провести реорганізацію, а саме звільнити 1000 працівників будинків для людей похилого віку. Кілька років тому він отримав надбавку в 60 000 євро до зарплатні в 220 000 євро, бо спромігся не допустити розпаду компанії. А мені ж здавалося, що то лише його робота. Не знаю я таких директорів, яких наймають, щоби бізнес збанкрутував.

Як один із варіантів економії, цей тип запропонував урізати платню оглядальникам-новачкам. Тепер їм платитимуть лише 5000 євро на рік за те, що вони спорожнятимуть горщики та митимуть зморшкуваті пісюни і пісі, а це п’ятдесят шоста частина того, що бос, котрий сидить в офісі зі свіжою підтяжкою обличчя вартістю в 40 000 євро, поклав на власний банківський рахунок. Нехай чума нападе на тих, хто вважає, що він вартий у п’ятдесят шість разів більше за жінку, яка кохається у брудній роботі.

У нашому будинку спокою — неспокій. На дошці вивісили оголошення про те, що пожильці можуть звернутися до керівництва за браслетом із написом «Не реанімувати». Те оголошення було не підписане. За ланчем пожильці висловили обурення цій, м’яко кажучи, не дуже хитромудрій пропозиції.

«Нас хочуть позбутися».

«Ми надто дорого обходимося».

Товстун пан Беккер згодився, аби його реанімувала дівчина, проте рішуче не хотів, щоби штучне дихання з рота в рот йому робив чоловік. «Я радше помру». Чи був спеціальний браслет на такий випадок?

Після «кавової» години оголошення зникло. Ніхто й гадки не мав, хто його прибрав.