Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

«Болить?» Зазвичай все починалося саме так, але рано чи пізно закінчувалося словами: «Вам і справді не варто виходити за такої слизоти». Ото ще той головний біль!

«Цей білий чепчик так тобі личить». Заходив Еферт, аби посипати ще дрібку солі на рану. Якщо колись забракне солі, Еферт має вдосталь у власному арсеналі.

Аби відплатити йому, я розгромив його в грі у шахи. Зазвичай я ставлю собі за ціль справедливе й неупереджене завершення гри, коли спочатку перемагає один, а потім інший, проте цього разу, на його жах, я поставив йому шах і мат за п’ятнадцять хвилин.

— Та ґуля на голові схоже пішла тобі на користь, — відзначив він. — Що б там не було, а з твоєю грою в шахи вона творить дива.

Я відповів, що сподіваюся, що вона творитиме дива і завтра за грою в більярд.

— Ага, от тільки пам’ять тебе підводить, Хенку, тому що більярд за три дні.

Еферт мав рацію. Дивно, що я помилився.

Остання субота місяця — вечір бінґо. Старигани із залежністю від азартних ігор змагаються за коробку шоколадних цукерок з вишневим лікером. Голова Спілки пожильців поклав на себе обов’язок вигукувати номери. Навіть не думайте розкрити рота, доки він у грі. Щоразу, коли називали номер «44», пані Слотхауер завжди промовляла «Голодна зима» й усі присутні збентежено підводили погляди.

Нещодавно група мешканців хотіла перенести гру в бінґо на вечір середи, бо субота — для родинних відвідин, хоч це була цілковита маячня. Справжня причина, мабуть, крилась у тому, що в суботу по телевізору транслювали якусь там програму. Проти вечора середи негайно ж збунтувалися учасники хору, запропонувавши натомість вечір понеділка, що не сподобалося більярдному клубу, який мав кращий варіант — вечір п’ятниці.

Така пропозиція наразилася на жорсткий спротив тих, хто ходив на «Фітнес для гарного самопочуття», адже фітнесисти занадто втомлювалися від денних вправ, щоби витримати ще й напруження від гри у бінґо.

Коли три зібрання Спілки пожильців не дали жодного результату, наша цариця Соломониха — пані Стельваген — вирішила, що все повинно залишитися так, як і було дотепер. Як наслідок, постраждали стосунки членів комітету. Кинджали з піхов!

Нині популярною є тема знущань у школі, чи в мережі, однак дуже рідко почуєш про залякування в будинках для людей похилого віку. Поважні пенсіонери просто не можуть бути об’єктами знущань. Як же помиляються ті, хто так вважає! Проведіть тут лише день і переконаєтесь на власній шкурі. Ми тут справжні експерти з цієї проблеми. Пані Слотхауер — дві сестри, дві старі діви — то надзвичайно страхітливий дует. Уранці перша пані Слотхауер відкрутила ковпачок сільнички, а вже сестра передала її їхній улюбленій жертві — пані де Ліу, котра відразу ж висипала весь її вміст на смажене яйце. Пані де Ліу зніяковіло перевела погляд з яєчні на порожню сільничку, а потім — на сусідку.

— Я до цього ніяк не причетна. Це твоя провина. Ти останнім часом така незграба, — випалила їй Слотхауер, а її сестра закивала на знак згоди.

Гадки не маю, навіщо вони це роблять. Пані де Ліу, зовсім не схожа на тезку-левицю — надто сором’язлива. Вона завжди перепрошує, що б там не відбувалося навколо, лише задля того, аби почуватися в безпеці. Дійде до того, що хтось порішить себе, залишивши записку, де чітко вкаже причину, щоби люди звернули увагу на ті знущання, що тут відбуваються.

Я намагався, та не зробив цього до кінця гри в бінґо. Коли розгорілася сварка про те, хто ж отримає п’ятий приз — ліверну сосиску з «Aldi» [10] «Aldi» — мережа супермаркетів. - я поскаржився на мігрень і повернувся у свою кімнату. Мігрень — зручна недуга, бо її завжди приймають за гарне вибачення. Коли я тільки-но приїхав сюди й мене ще ніхто не знав, якось у розмові я згадав про вигадані мігрені й відтоді частенько користався цим. Тільки й діла, що трохи скосити очі та вряди-годи потирати чоло! Якась співчутлива душа завжди поцікавиться, чи то, бува, не починається мігрень. Потім я мушу «трохи полежати». Словом, це як раз плюнути — і жодних питань.

Я щойно повернувся з кімнати для медитацій. Інколи в неділю я ходжу на вселенську службу. Однієї неділі її проводить вікарій [11] Вікарій — у католицькій церкві заступник єпископа чи парафіяльного священика. , а наступної — священик [12] Священик — представник духовенства, висвячений на виконання священних обрядів релігії. . Вони гарно вписуються, адже обоє майже такі ж старі, як і їхня паства. Вікарій — жартівник. До Господа він ставиться критично. Священик, прихильник традиційних ідей, проповідує про пекельне полум’я та вічні муки. Хоча у загальному підсумку, яка до дідька різниця, якщо їх обох страшенно важко зрозуміти.