Селеста Инг - Несказане

І раптом помічає щось у не застібнутій до кінця передній кишені: блиснуло червоним і білим. У підкладці наплічника зяє дірка, ледь помітна між пеналом і картонними картками для записів.

Розпоріха, настільки мала, що заклопотані полісмени її не помітили, призначена для того, щоб одурити ще прискіпливіше око — мамине. Мерилін просовує туди руку та дістає відкриту пачку «Мальборо». А під нею знаходить і дещо інше: розпечатану пачку презервативів.

Вона впускає все те, мовби взяла до рук змію, і відкидає з колін наплічник, який падає з глухим стукотом. Це чиїсь чужі речі, думає вона; таке не може належати Лідії. Її Лідія не курила. Що ж до презервативів...

Підсвідомо Мерилін знає, що ці спроби себе переконати — марні. Того першого дня полісмени питали:

— У Лідії є хлопець?

І мати відповіла, не вагаючись:

— Їй ледве виповнилося шістнадцять.

Тепер вона дивиться на маленькі пакуночки, що висипались їй у пелену, й картина життя Лідії, досі така виразна та зрозуміла, починає розмиватися. Мерилін відчуває запаморочення й кладе голову на Лідіїн стіл. Вона дізнається про все, що їй невідомо. Шукатиме й далі, аж поки не збагне, як таке могло статися, поки цілковито не зрозуміє своєї дочки.

Біля озера Нат і Ханна сидять на траві та мовчки дивляться на воду в надії на те саме осяяння. Звичайного літнього дня принаймні десяток дітлахів хлюпалися б у воді або стрибали з пірсу, але сьогодні на озері порожньо. Може, діти зараз бояться плавати, думає Нат. Що відбувається з тілами у воді? Вони розчиняються, як пігулки? Він цього не знає, і коли думає про можливі варіанти — радіє, що батько нікому більше не дозволив бачити тіло Лідії.

Нат дивиться на воду: нехай час просто спливає, як вона. Лише коли Ханна підводиться та комусь махає рукою, він мовби прокидається, повільно перемикаючи увагу на те, що відбувається навколо. Джек у вилинялій синій футболці й джинсах повертається з церемонії вручення дипломів із мантією, перекинутою через руку, — так, наче сьогодні звичайнісінький день. Нат не бачив його з дня похорону, хоча й спостерігав за будинком Джека щодня по обіді та ввечері. Коли Джек помічає Ната, він полотніє, швидко відводить погляд, вдаючи, що не бачить Ната й Ханну, та пришвидшує крок. Нат підводиться.

— Ти куди? — підскакує Ханна.

— Поговорити з Джеком.

Насправді він не впевнений у тому, що саме збирається робити. Ніколи раніше не бився: він худіший і нижчий за більшість хлопців у класі, але зараз виразно уявляє, як хапає Джека за футболку, притискає до стіни, і той раптом визнає свою провину. Це була моя помилка: я спокусив її, умовив, я підбив її на це, я її розчарував.

Ханна кидається вперед і хапає брата за зап’ясток.

— Не треба!

— Це через нього, — бурмоче Нат. — Вона ніколи не виходила з дому поночі, поки він не з’явився.

Ханна смикає його за руку, тягне назад. Джек тепер майже біжить, синя мантія розвівається за ним. Нарешті втікач добігає до їхньої вулиці. Кидає на них із Ханною погляд через плече, і в Ната не залишається жодних сумнівів: страх Джека дедалі помітніший — у згорблених плечах, у погляді. Він глянув на Ната, а потім швидко відвів очі. А далі зник за рогом. Нат знає — за кілька секунд Джек збіжить нагору східцями, відчинить двері й опиниться поза зоною досяжності. Він намагається вивільнитись, але нігті Ханни вп’ялися в шкіру. Нат не знав, що дитина може бути такою дужою.

— Відчепися від мене...

Обоє падають у траву, й Ханна нарешті відпускає його. Нат повільно сідає, важко відсапується. Він думає: «Тепер Джек у себе вдома, у безпеці. Навіть якщо він дзвонитиме й стукатиме в двері, Джек нізащо не вийде».

— На біса ти це зробила?

Однією рукою Ханна струшує з волосся сухі листочки.

— Не бийся з ним. Будь ласка.

— Ти здуріла. — Нат потирає зап’ясток, на якому її пальці залишили п’ять червоних слідів. З одного тече кров. — Боже милостивий. Я просто хотів з ним поговорити.

— Чому ти на нього такий злий?

Нат зітхає.

— Ти ж бачила, як він дивно поводився на похороні. І от зараз. Наче він боїться, що я про щось дізнаюся. — Голос у нього хрипне. — Я знаю, що він до цього причетний. Я це відчуваю. — Він розтирає кулаком груди трохи нижче горла і думає, що вголос нічого не казав про бійку, поки вони йшли до берега. — Знаєш, Лідія якось упала в озеро, коли ми були маленькими, — говорить він, і його пальці починають тремтіти, наче він сказав щось заборонене.

— Я цього не пам’ятаю, — каже Ханна.