Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Стільки ж, скільки і моїй дочці, — сказав Лін. — У неї позавчора був день народження. Вона вирішила, що 16 років — це той вік, коли тобі дозволяється одружуватися.

— Ага, якщо ти живеш у Мозамбіку, — відповіла Еббі.

— Ви не могли б перевірити, чи залишив Денні у своїй кімнаті записку? Будь ласка, я почекаю.

— Ну добре, зараз, — відказала Еббі. — Але я впевнена, що ви помиляєтеся.

Вона поклала слухавку на стіл і покликала Дженні, яка краще знала Денні. Разом вони обстежили його кімнату у пошуках чого-небудь, схожого на записку. Дженні так само не вірила у сказане, як і Еббі.

— Денні? Одружується? ― сказала вона, підіймаючись разом із матір’ю сходами. — Та у нього навіть дівчини немає!

— Цей чоловік несповна розуму. Ще й командує! Представився доктором Ліном. Це так типово для лікарів — наказувати людям, що робити.

Звичайно, вони не знайшли ніякої записки. Більше того — навіть жодного натяку на існування самої дівчини: бодай якесь її фото чи лист. Дженні навіть перевірила таємну коробку Денні, про яку не знала мати, але там вона знайшла лише пачку цигарок і сірники.

— От бачиш, я ж казала, — переможно заявила Еббі.

Але Дженні не була впевнена, що все гаразд. Тому коли вони спускалися сходами, вона зауважила:

— Але ж хіба Денні хоч раз лишав нам записку?

— Мені здається, доктор Лін щось переплутав, — підсумувала Еббі й узяла до рук слухавку. — Докторе Лін, ви ще тут? Здається, ви все-таки помилилися, ми нічого не знайшли!

Тож шукати молоду пару довелося Лінам. Незабаром дочка зателефонувала їм і повідомила, що з нею все добре, хоч вона і сумує трохи за домом. Вони з Денні зараз у мотелі за містом Еклтон, у штаті Меріленд, і у них виникли труднощі з отриманням дозволу на шлюб. На той час їх не було вдома вже три дні, тому Вітшенки змушені були визнати, що Лін, зрештою, не такий уже й божевільний, хоча все одно вони не могли повірити, що Денні був здатен таке утнути.

Ліни поїхали до Еклтона забрати дітей і відразу ж привезли їх до будинку Вітшенків на спільну розмову. Це був перший і останній раз, коли Еббі та Ред бачили Емі. Вони зійшлися на тому, що у дівчини жовтувата шкіра, нездоровий вигляд, а також вона слабкодуха.

Пізніше Еббі зізналася, що для неї це був тяжкий удар — бачити, як добре знають Денні чужі люди. Батько Емі, низенький чоловік у спортивному костюмі, спілкувався із Денні чемно і приязно, а мати дівчини тримала його за руку, поки усі не погодилися, що аборт буде найбільш правильним рішенням.

— Денні, напевно, багато разів був у них вдома, — сказала Еббі Реду. — Тоді як ми з тобою навіть не знали про існування самої Емі.

— Але з дочками все інакше, — відказував Ред. — Ми з тобою знайомі з хлопцями Аманди і Дженні, однак я не впевнений, що батьки цих хлопців знайомі з нашими дочками.

— Ні, я говорю зовсім про інше, Реде. Це набагато більше, ніж просто знайомство з батьками дівчини. Таке враження, ніби він став членом їхньої родини.

— Це не так, — усе, що зміг відповісти Ред. Але це навряд чи переконало Еббі.

Коли Ліни поїхали, Вітшенки спробували сісти і спокійно поговорити із сином про втечу з дому. Але Денні їм лише відповів, що з нетерпінням чекав на дитину і збирався піклуватися про неї. Зауваження батьків, що йому ще рано мати свою дитину, Денні пропустив повз вуха. Коли Стім незграбно запитав, чи вони з Емі й досі заручені, той відповів: «Що? Я не знаю. Напевно».

Після того Вітшенки більше ніколи не бачили Емі, і, як вони помітили, Денні теж. Завдяки доктору Генкоку до кінця тижня Денні був зарахований до закритої школи-інтернату для проблемних підлітків. Там він закінчив останні два роки школи, і, оскільки він не виявляв інтересу до будівельних робіт, два літа поспіль він провів у місті Оушен, працюючи офіціантом. Відтоді Денні приїжджав додому лише на якісь важливі події, як то смерть бабусі чи весілля Дженні. А потім він зник.

Еббі казала, що це неправильно. Вони дуже давно не бачили власного сина. Діти мають жити з батьками хоча б до 18 років, а то й довше (дівчата жили з батьками аж до закінчення університету).

— Таке враження, ніби у нас вкрали сина, — говорила вона чоловікові.

— Ти так кажеш, наче він помер, Еббі, — відповідав той.

— Але таке відчуття , ніби для нас він помер, — казала Еббі.

Навіть коли Денні приїжджав додому, він здавався чужим у власній родині. Він мав інший запах, уже не такий затхлий, як раніше, а радше якийсь хімічний, як у нового килимового покриття. Він носив капелюх моряка, який Еббі (як продукт 60-х років) пов’язувала з Бобом Діланом. Він спілкувався з батьками ввічливо, проте відчужено. Мстився за те, що вони відправили його до інтернату? Але ж у них не було вибору! Ні, напевне, його образа криється десь далеко у минулому.