Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Ці коробки зроблені з картону, — відповів Ред.

— Не всі, тату. Деякі побудовані дуже добре.

— А що буде тоді з цим будинком, якщо ми переїдемо?

— Ми його продамо.

— Кому? Ніхто не купував нічого у цьому місті із часів кризи. Дім буде багато років продаватися, і ви думаєте, що я поїду зі свого дому і залишу його тут напризволяще?

— Тату, але ж…

— Будинкам потрібні люди. Ви всі маєте це знати. Звичайно, будинок зношується — витирається підлога і забиваються труби, але це ніщо у порівнянні з порожнім будинком. Тоді неначе зупиняється його серце. Спочатку він починає просідати, з’являються зсуви, будинок хилиться до землі. Я вам так скажу: можна глянути на будинок і з точністю сказати, чи живе у ньому хтось, чи ні. І навіть не розраховуйте на те, що я наважуся так вчинити з ним.

— Тату, але з часом його точно хтось купить, — знову заговорила Дженні, — а поки я буду заходити сюди щодня, відчинятиму вікна, перевірятиму всі щілини. Добре?

— Ні, не добре. Будинок відчує зміни.

Тоді у розмову втрутилась Еббі.

— Може, хтось із вас придбає цей будинок? Скажімо, купить його у нас за долар чи як там робиться?

У кімнаті знову запанувала тиша. Усі вони щасливо жили у своїх будинках, й Еббі про це знала.

— Він нам так добре відслужив, — знову почала Еббі. — Пам’ятаєте наші щасливі моменти, що ми пережили тут разом? Пригадую, як я прийшла сюди ще дівчиною. Коли ми з вашим батьком зустрічалися, ми проводили багато часу на цьому подвір’ї. Пам’ятаєш, Реде?

Але той у відповідь лише махнув рукою.

— А ще пам’ятаю, як занесла у будинок Дженні. Їй було три дні і вона була замотана у ковдру, яку зв’язала для Аманди бабуся Далтон. Я переступила поріг і сказала їй: «Тепер це твій дім, Дженні, ти будеш тут жити і будеш тут дуже щасливою!».

В очах Еббі забриніли сльози, а діти поопускали голови.

— Що ж, — сказала Еббі, трохи заспокоївшись. — Що тут говорити, це звичайні речі. Але нехай Кларенс доживе тут свої останні роки.

— Хто ? — здивовано перепитав Ред.

— Бренда, вона має на увазі Бренду, — відповіла Аманда.

— Це так жорстоко, вивозити Кларенс в останні дні життя, — сказала Еббі.

Більше ніхто не мав сил продовжувати цю розмову.

Однак Аманді вдалося запевнити Реда, що найкраще рішення — найняти домогосподарку, яка на додачу ще й зможе водити машину. Звичайно, в Еббі ніколи не було домогосподарки, навіть коли вона ходила на роботу. Проте Аманда запевнила матір, що вона звикне.

— Це буде твоя помічниця. І коли тобі захочеться кудись поїхати, тебе відвезе місіс Ґерт.

— Єдине, куди мені хотілось би поїхати, так це подалі від місіс Ґерт, — відповіла Еббі.

Аманда розсміялася, сприйнявши слова матері як жарт, але, на жаль, Еббі не жартувала.

Місіс Ґерт була 68-річною огрядною і веселою жінкою. Вона працювала кухаркою у школі і шукала додаткового заробітку. Щодня вона приїжджала о дев’ятій годині ранку, ходила по будинку, трохи прибираючи та витираючи пил, а потім ставила дошку на веранді і починала прасувати, дивлячись телевізор. Насправді у двох літніх людей було не так багато речей, які треба було б довго прасувати, проте Аманда наказувала зайняти себе чимось. У цей час Еббі сиділа в іншому кінці будинку і робила вигляд, що не чує нових історій із життя своєї знайомої. Варто було їй видати щонайменший звук, як місіс Ґерт тут же підходила і питала, чи все гаразд, чи не треба відвезти її куди-небудь. Еббі говорила, що така поведінка нестерпна. Вона жалілася Реду, що не відчуває себе господинею у власному будинку.

Хоча вона ніколи не запитувала, чому ця жінка вважала себе необхідною для них.

Через два тижні місіс Ґерт силоміць вихопила з рук Еббі сковорідку, наполягаючи на тому, що вона сама приготує їй омлет. У цей час праска стояла на рушнику, і він загорівся. Зрештою, ніхто не постраждав, крім, звісно, рушника, який взагалі не треба було прасувати, але після цього місіс Ґерт у їхньому будинку більше не з’являлася. Аманда пообіцяла наступного разу найняти людину до сорока років і запропонувала знайти чоловіка, хоч і не пояснила, чому.

Але Еббі відмовилася.

— Ні? — сказала Аманда. — Добре, тоді знайдемо жінку.

— Ні — не жінка і не чоловік. Нікого не треба!

— Але мамо… — почала Аманда.

— Я не можу! Я не можу це терпіти! — Еббі почала плакати. — Я не можу бачити чужу людину у своєму будинку! Я знаю, ви всі вважаєте, що я дуже стара і дурна, але таке ставлення мене принижує. Краще я піду звідси і помру.