Євгенія Кононенко: Повії теж виходять заміж

Втім, захмарно високий науковий рівень семінару цілком виправдовував вкладені у нього кошти. Східно-західні діалоги відбувалися не тільки на засіданнях, а й у неформальних умовах під час обідів, брейків, екскурсій, у барах та в широких ліжках готельних номерів. На всіх рівнях обговорювали не лише традиційні економічні, а й психологічні, лінґвістичні, есхатологічні, інтелектуальні, національні, психосексуальні, екзистенційні та провокаційні питання.

Доповіді були надзвичайно полемічними, обговорення – надзвичайно гострими, а ініціаторами тої загостреності зазвичай були «східняки». Вони говорили про різницю в динаміці емоційної сфери та низький життєвий рівень, про різні менталітети та війну на Кавказі, і ще багато про що, чого західні інтелектуали зазвичай не здатні збагнути.

Та, попри суцільні непорозуміння між недогодованим Сходом і перегодованим Заходом, поміж учасників семінару непорозумінь не було. І гострі діалоги між західними та східними інтелектуалами завершувалися не ворожнечею, а зовсім навпаки. Про це напрочуд майстерно подбали передбачливі організатори. Серед учасників була однакова кількість чоловіків і жінок. Гості із заможного Заходу переважно були психологами, соціологами чи славістами чоловічої статі, гості зі Сходу – добре освіченими слов'янками віком до сорока. Неформальні контакти як основний інструмент поглиблення науковості гуманітарних дисциплін залагодились протягом першої вечері й закріпились упродовж першої ночі. І тільки красень із Мальме Ларс Морсон, психолог і славіст – фаховий знавець загадкової слов'янської душі – довший час залишався на самотині. Вечорами він сидів у барі готелю з келихом улюбленого рейнського рислінгу, байдуже переглядав матеріали попередніх конференцій і вдавав, нібито не бачить, як француз Анрі Пере, фахівець із соціокультурних контактів, пестить під столом коліно болгарки Петі Рачкової, яка виголошувала доповідь на тему «Презентація західної маскулінності в посткомуністичному світі». Або як його, Ларса, співвітчизник, могутній вікінґ Андерс Рандеб'єр, психолог міжнаціональної підсвідомості, стискав обидві руки москвички Наташі Орлової, яка теж досліджувала колективну підсвідомість, а конкретніше: вивчала тему берлінська стіна у підсвідомості Європи.

Але наприкінці першого тижня роботи семінару з'явилась нова учасниця: Руслана з Києва. Вона добре говорила не лише англійською, а й німецькою, а діловий костюм на засіданні й джинси по тому сиділи на ній ідеально, і Ларс зрозумів, що треба діяти, поки до трохи розгубленої Руслани не підсів гладкий корсиканець Зігомар, автор монографії з кроскультурних досліджень європейської ідентичності. Тим більше розпочати розмову було дуже просто.

- Ваша доповідь була просто блискучою. Чесно кажучи, це краща доповідь на всю Східну Європу.

- На жаль, я не чула інших.

- Вас щось затримало?

- Захворіла моя мама. Але потім їй стало краще, і вона наполягла, щоб я все-таки поїхала.

- Сподіваюсь, вашій мамі стане ще краще, коли ви повернетесь.

- Я теж сподіваюсь. Ми з сином вирішили, що я маю їхати.

До того ж, цей текст був готовий давно.

- У вас чудова доповідь! Почуття власної гідності як передумова ведення діалогу та розв'язання непорозумінь! У вашій доповіді стільки ідей! Між іншим, це блискуче спостережено: гідність, що ґрунтується на матеріальному добробуті й соціальній захищеності – не є екзистенційним проявом людської гідності! Тут потрібна ірраціональна гідність як сутнісна риса людини незалежно від того, чи сита вона, чи голодна!

Ларсу захотілося розповісти Руслані про те, як рік тому він опинився в Україні серед поля сам на сам із холодним лихим дощем, і ні паспорт громадянина вільного світу, ні кредитна картка, ні вчасно сплачена страховка нічим не могли йому зарадити. Допомогла витримка сина моряка. А також дядько у брезентовій куртці, який гукнув до нього «шнель!» (єдине іноземне слово, яке знав), затяг шведського гостя до вантажівки, яка везла свиней і разом із безрогими допровадив його до більш-менш сухого місця. Ларс мало не розповів Руслані про ту пригоду, але тоді б довелось зізнатися, яким вітром його занесло в українське поле, а він цього не хотів.

Офіціант прибрав тарілки з-під салату, приніс гаряче.

Блюдо з шатобріаном було вміщено на марміт, а одинадцять тарілок з розмаїтими гарнірами розташувались по колу.

Руслана не вигукувала: Боже! Яка розкіш! Яке диво! – як це робили її колежанки зі слов'янського світу. Хоча вона за кордоном тільки вдруге (Ларс уже запитував її про це). І йому знову пригадалась подорож до України рік тому і жінка, до якої він приїздив. Пригадав, як вони їли алюмінієвими виделками в ресторані на вокзалі шніцелі з вермішеллю. Він хоча й був голодний, ніяк не міг розпочати трапезу, і жінка, яка в момент знищила свою порцію, радісно вловила його вагання, і, запитавши: «Ви не будете?», – рвучко підсунула до себе його тарілку.