Євгенія Кононенко - Повії теж виходять заміж

- То пали зараз! Смерть може прийти несподівано!

- Дякую тобі за пораду, Олесю Івановичу! Але мені хочеться чимдовше їх зберегти!

- Ти така сентиментальна!

– І, крім того, та обручка, невідомо, чи золота вона, що ти мені колись подарував, ти сам казав, це від вашої бабусі.

- Від прабабусі.

- Тим більше. Але Олена теж на неї претендувала.

- Вони з братом вважають, що її загублено.

- Тим більше, мені б не хотілося, щоб через Ірюсю вони довідались, що обручка в нас.

- Втім, чого б це вона полізла шукати ту обручку! Ти вже зовсім, Людю!

- А до Опери ми все одно спізнились!

Олесь Іванович витяг з кишені театральних штанів годинника на ланцюжку, сумно похитав головою:

- Лунає перший дзвоник.

- Треба було менше згадувати жінок з буряків!

– І пустити цих скажених котів на наш диван?

- Отже, ми їм скажемо, що раді їх бачити у нас. Хай приходять на чай, хай будуть нашими гостями. І коли ми зовсім почнемо їм довіряти, то не треба квитків до Опери!

Ми можемо піти в гості до Галі!

- Так, ми не бачили Галі більше року! Треба було б навідатись до неї до ожеледиці!

Старе подружжя нарешті ухвалило рішення і вийшло з кухні до передпокою. Людмила Харитонівна рушила до кімнати, відчинила двері і з жахом зачинила їх.

- Що сталося?

- Вони там… Вже… Прямо на підлозі…

- Я їх зараз! Таки віддубасю! Обох! Чим під руку попаде!

- Стій, зупинись! Вони можуть скліщитися! – Людмила Харитонівна судомно схопила розгніваного чоловіка. І їм обом пригадалося одна з найжахливіших картин їхньої далекої молодості, як виносили зі студентського гуртожитку двох коханців, які не змогли роз'єднатися, коли їх застукали.

- Ходімо! На вулицю! Тут душно!

Вони допомогли одне одному одягти потерті пальта, і, здригаючись від звірячих звуків за скляними дверима кімнати, тихо вийшли з квартири. Було темно, в під'їзді смерділо сечею і мишами. Старий дім неподалік від Опери, до якого ще не добралися новітні покупці. Навпомацки вийшли на вулицю, тихо пішли холодною сухою вулицею, не знаючи, що сказати одне одному. Нарешті він заговорив:

- Вони нас просто беруть за горлянку. Зараз мені хочеться померти. Раптово. Впасти на землю, і більше не встати.

- А я не хочу вмирати, Олесю. Я хочу побачити, щоб Ірюся по-нормальному вийшла заміж. І до Галі ми ще маємо завітати до ожеледі. Ще є справи.

- Так, і ванну варто було б побілити. Може, Вітька приїхав би, допоміг! Він же на п'ятнадцять років молодший за мене.

Вітька – це батько Ірюсі, чоловік Олени. Він ще працює у своїй Хотинівці. Востаннє вони з Оленою і з маленькою Ірюсею були всі разом в київських родичів бозна-як давно.

Коли Ірюся ще не вимовляла літери «р», і скаржилась, чому їй дали ім'я, з такою важкою літерою.

- А пам'ятаєш, яку качку вони тоді привезли? Ви з Оленою її готували з яблуками!

– З капустою! Ми її готували з капустою!

- А мені здається, – з яблуками!

- Я готувала, і я пам'ятаю!

- А я їв!

- Чи ми ще перед смертю скуштуємо такої качки?

- Вчора ти плакала, чи ми потрапимо перед смертю до Опери.

- Так, життя бере за горлянку.

– І все одно добре, що життя, а не смерть.

- Але після недавньої сцени таки хочеться померти…

Вони повільно йшли осінньою вулицею. Падало сухе листя. Сяяли розкішні магазини. Там, за склом, люди купували пиво і ковбасу. В Опері вже давно закінчилася увертюра, завіса піднялась, розкрила сцену з давньоєгипетськими декораціями. А там, у маленькому помешканні старого будинку, двоє молодих людей, нахабно вигнавши з дому старих господарів, стверджували своє право… яке право?

Світ і справді божевільний.

Старі зупинилися біля одного з магазинів.

- Давай купимо трошки шинки.

- А може, ліпше, чотири сосиски?

- Ти взяв із собою гроші?

- Здається, в мене щось було в кишені. Ось 50 копійок, а от ще, а от і гривня.

- Ось ви де! Ви забули ключі! Вийшли з дому без ключів!

Тримайте! – до них підбігли щасливі хлопець і дівчина. У Ірюсі від цілунків стерлася жахлива темна помада, без неї вона гарненька, як квіточка. Дуже схожа на сестричку її батька й Олеся Івановича, яка колись померла молодою.

– Ірина нас не познайомила. Мене звуть Артур, – хлопець простяг руку, і Олесь Іванович потис її. А що йому ще було робити?

Раз на два роки траплялась нагода одягти золоту сукню.

Справжню вечірню сукню мезон ля валет, оспівану Вертинським. Мабуть, заради цього варто жити на світі. Чому ж настрій такий, наче попереду день народження свекрухи або відкриті партійні збори?