Марк Хэддон - Загадковий нічний інцидент із собакою

А коли я розплющив очі, то побачив, що поліцейський читає газету під назвою «Сан», і на першій шпальті газети написано: «Ганьба на 3 млн фунтів — дівчина за викликом для Андерсена», а поруч була фотографія чоловіка й фотографія пані в бюстгальтері.

Тоді я став подумки розв’язувати квадратні рівняння за формулою:

.Потім мені захотілося пісяти, але я був у потягу. І я не знав, скільки часу в нас забере дорога до Лондона, і тоді відчув, що починаю панікувати, тож я став ритмічно стукати пальцями по склу, аби перечекати й не думати про те, що хочу пісяти, і я подивився на свого годинника й почекав 17 хвилин, але коли мені хочеться пісяти, то треба одразу йти в туалет, і саме тому мені подобається перебувати вдома чи в школі, і я завжди йду в туалет перед тим, як сісти в автобус, і тому я не витримав і трохи напісяв у штани.

Поліцейський поглянув на мене й сказав:

— Господи, ти ж…

Він відклав газету й сказав:

— Заради бога, піди сходи в туалет чи що. От чорт забирай…

— Але ж я в потягу, — сказав я.

— Якщо ти не в курсі, у потягах теж є туалети, — пояснив він.

— Де туалет у потягу? — спитав я.

— За отими дверима. Я з тебе очей не спускатиму, зрозумів?

— Ні, — відповів я, оскільки не знав, що означає вираз «не спускати з когось очей», але він не зміг би мене бачити, якби я був у туалеті.

— Просто йди до свого клятого туалету, — сказав він.

Тож я підвівся зі свого сидіння й приплющив очі, щоби між повіками лишилися тільки маленькі щілини, аби я не бачив інших людей у потягу, і попрямував до дверей, а коли пройшов крізь них, то праворуч за ними виявилися ще одні двері, вони були прочинені й на них було написано «ТУАЛЕТ», і я зайшов усередину.

А всередині було жахливо, оскільки на сидінні унітазу були калі, і там пахло калями, як у шкільному туалеті, коли Джозеф сам пішов покаляти, оскільки він грається зі своїми калями.

І мені не хотілося користуватися цим туалетом через калі, оскільки це були калі незнайомих людей і вони були коричневі, але мені довелося, оскільки я дуже хотів пісяти. Тож я заплющив очі й попісяв, а тоді потяг смикнувся, і сеча пролилася на сидіння унітазу й на підлогу, але я витер пеніс туалетним папером, спустив воду й спробував вимити руки, але кран не працював, тож я плюнув на руки, витер їх папером і викинув його в унітаз.

Потім я вийшов із туалету й побачив навпроти нього дві полиці з валізами й рюкзаком, і я згадав про сушарку в себе вдома, як я туди інколи залізав і почувався в безпеці. Тож я заліз на середню поличку й затулився однією з валіз, ніби зачинив за собою двері, і там було темно, і поруч зі мною нікого не було, і я не чув ніяких розмов, тож мені стало набагато спокійніше, і це було добре.

Я подумки розв’язав іще кілька квадратних рівнянь, наприклад:

0 = 437x 2+ 103x + 11

і

0 = 79x 2+ 43x + 2089,

а потім я збільшив деякі коефіцієнти, щоби було складніше розв’язувати.

Потім потяг почав уповільнюватися, і хтось підійшов, став біля полички й постукав у двері туалету. Це був поліцейський, він кликав:

— Крістофере?.. Крістофере?..

Тоді він прочинив двері в туалет і вигукнув:

— А щоб мене чорти вхопили.

Він стояв так близько, що я бачив рацію та палицю в нього на поясі й чув запах його лосьйону після гоління, але він мене не бачив, і я не відгукнувся, оскільки не хотів, щоби він забрав мене назад до Батька.

А потім він поспіхом пішов геть.

Потяг зупинився, і я подумав, що ми вже могли приїхати до Лондона, але не поворухнувся, оскільки не хотів, щоби мене знайшов поліцейський.

Потім підійшла пані в джемпері з вовняними квітами й бджолами, зняла рюкзак із полички над моєю головою й сказала:

— Ти мене до смерті налякав.

Я нічого не відповів. Вона додала:

— Здається, на платформі тебе хтось шукає.

Але я продовжував мовчати.

— Ну, це твої справи, — і вона пішла.

Повз мене пройшли ще 3 людини, і один з них був чорношкірий чоловік у довгій білій сукні, який поставив великий пакунок на поличку над моєю головою, але мене він не помітив.

Тоді потяг знову рушив з місця.

Люди вірять у Бога, оскільки світ дуже складний, і вони гадають, що такі складні речі, як летюча білка або людське око чи мозок, не могли виникнути випадково. Але треба мислити логічно, і якби вони мислили логічно, то зрозуміли б, що можуть ставити такі питання лише тому, що такі речі вже існують. У Всесвіті є мільярди планет, де немає життя, але на тих планетах немає істот із мозком, аби це побачити. Це якби всі люди на світі підкидали монетки і в когось одного врешті-решт випало поспіль 5698 монет орлом, і тоді все людство вважало би, що воно дуже особливе. Але це було б не так, оскільки існували б мільйони людей, яким не випало 5698 монет орлом поспіль.