Марк Хэддон - Загадковий нічний інцидент із собакою

А потім я подумав, що мені треба стати кимось на кшталт Шерлока Голмса і що я маю абстрагувати свій розум за потребою, щоби не помічати, як сильно болить свідомість.

Я подумав, що коли поїду до Лондона, то мені будуть потрібні гроші. А ще мені знадобиться їжа, оскільки це буде довга подорож і я не знатиму, де дістати їжу. І ще я подумав, що треба знайти когось, хто доглядатиме за Тобі, поки я житиму в Лондоні, оскільки я не зможу взяти його з собою.

І тоді я Склав План. І від цього мені полегшало, оскільки в моїй голові з’явилося щось впорядковане, і воно відповідало певній моделі, і мені треба було просто виконувати одну інструкцію за іншою.

Я встав і пересвідчився, що на вулиці нікого немає. Потім я пішов до будинку місіс Александер, що біля будинку місіс Шиєрс, і постукав у двері.

Місіс Александер відчинила двері:

— Крістофере, що, заради всього святого, з тобою сталося?

— Ви не могли би доглянути за Тобі? — спитав я.

— Хто такий Тобі? — також спитала вона.

— Тобі — це мій ручний щур, — пояснив я.

— А… Так, тепер пригадую. Ти мені говорив, — відповіла вона.

Я підняв клітку з Тобі:

— Ось він.

Місіс Александер зробила крок назад у коридор. Я сказав:

— Він їсть спеціальні пластівці, які ви можете купляти в зоомагазині. Але він також їсть печиво, моркву, хліб і курячі кістки. Але не треба давати йому шоколад, оскільки в ньому багато кофеїну й теоброміну, а це метилксантини, і у великих дозах це отрута для щурів. А також йому щодня треба доливати свіжої води в пляшечку. І він не буде проти опинитися в чужому будинку, оскільки він тварина. А також він любить виходити зі своєї клітки, але якщо ви його не випускатимете, то нестрашно.

— Чому ти хочеш, аби хтось доглянув за Тобі, Крістофере? — спитала місіс Александер.

— Я їду до Лондона, — відповів я.

— І надовго ти їдеш? — поцікавилася вона.

— Поки не вступлю до університету, — сказав я.

— А ти не можеш взяти Тобі з собою?

— Лондон дуже далеко, і мені не хочеться везти його потягом, оскільки він може загубитися, — відповів я.

— Справді, — погодилася місіс Александер, а потім додала: — Ви з татом переїжджаєте?

— Ні, — відповів я.

— Тоді чому ти їдеш до Лондона? — спитала вона.

— Я буду жити з Матір’ю, — відповів я.

— Здається, ти говорив, що твоя мама померла, — здивувалася вона.

— Я гадав, що вона померла, але вона ще жива. Батько мені брехав. А ще він зізнався, що це він убив Веллінгтона, — додав я.

— Боже мій, — сказала місіс Александер.

— Тепер я житиму з Матір’ю, оскільки Батько вбив Веллінгтона й збрехав і мені страшно залишатися з ним в одному будинку, — сказав я.

— Твоя мама тут? — спитала місіс Александер.

— Ні. Мати в Лондоні, — відповів я.

— То ти поїдеш до Лондона сам-один? — спитала вона.

— Так, — відповів я.

— Послухай, Крістофере, чому б тобі не зайти до мене? Ми сядемо, поговоримо про це й вирішимо, як краще вчинити.

— Ні. Я не можу до вас зайти. Ви доглянете за Тобі?

— Я думаю, це не дуже гарне рішення, Крістофере, — сказала вона.

Я промовчав.

— Крістофере, а де зараз твій тато? — спитала тоді вона.

— Я не знаю, — відповів я.

— Ну, може, нам варто спробувати подзвонити йому й подивитися, чи ми зможемо з ним зв’язатися. Я впевнена, що він непокоїться через тебе. І я впевнена, що то сталося якесь страшне непорозуміння.

Я розвернувся й побіг через дорогу, назад до свого будинку. Я не подивився в обидва боки перед тим, як перейти вулицю, і жовтому «Міні» довелося загальмувати, він рипнув шинами по дорозі. Я добіг до будинку, пройшов крізь садові ворота й замкнув їх на засувку.

Я спробував відчинити двері на кухню, але вони були замкнені. Тож я підібрав цеглину, що лежала на землі, жбурнув нею у шибку, і навсібіч посипалося розбите скло. Тоді я просунув руку крізь розбиту шибку й відімкнув двері зсередини.

Я зайшов у будинок і поставив клітку з Тобі на кухонний стіл. Потім побіг нагору, схопив шкільну сумку, поклав туди трохи їжі для Тобі, кілька підручників з математики, кілька пар чистих штанів, жилетку й чисту сорочку. Потім я спустився на перший поверх, відчинив холодильник і поклав до себе в сумку пакет апельсинового соку й непочату пляшку молока. Із шафи я взяв іще два клементини, дві бляшанки консервованої печеної квасолі й пакет печива з заварним кремом і також поклав їх у сумку, оскільки я зміг би розрізати бляшанку консервною відкривачкою зі свого швейцарського армійського ножа.