Марк Хэддон - Загадковий нічний інцидент із собакою

Але гомункул — це просто ще один образ на моніторі в людській голові. І коли гомункул з’являється на цьому моніторі (оскільки людина думає про гомункула), то на екран дивиться інша частина свідомості. А коли людина думає про цю частину свідомості (ту, яка дивиться на гомункула на моніторі), то на екрані з’являється саме ця частина свідомості, а на неї дивиться якась інша. Але мозок цього не помічає, оскільки це схоже на те, як очі перестрибують з одного місця на інше, і люди так само сліпнуть у своїх головах, коли переходять від однієї думки до іншої.

І саме тому людський мозок схожий на комп’ютер. І не через те, що він особливий, а через те, що вимикається на якісь секунди, коли змінюється зображення на екрані. А оскільки люди цього не бачать, то й думають, що там має бути щось особливе, бо вони завжди думають, що є щось особливе в тому, чого вони не бачать, наприклад темний бік місяця, інший бік чорної діри або темрява, від якої вони лякаються, коли прокидаються вночі.

А також люди вважають, що вони не схожі на комп’ютери, оскільки в них є почуття, а в комп’ютерів — ні. Але почуття — це просто черговий образ на моніторі в людській голові про те, що станеться завтра або наступного року і що могло би статися замість того, що вже відбулося, і якщо це радісний образ, то вони всміхаються, а якщо сумний, то плачуть.

Після того як Батько мене викупав, вичистив від блювоти та висушив рушником, він привів мене в мою спальню й перевдягнув у чисті речі. Потім спитав:

— Ти щось їв сьогодні ввечері?

Я нічого не відповів.

— Крістофере, тобі приготувати щось поїсти? — спитав тоді він.

Але я так само нічого не відповів, тому він сказав:

— Гаразд. Послухай. Я зараз піду й покладу твій одяг і простирадла в пральну машинку, а потім повернуся, згода?

Я сів на ліжко й став дивитися на свої коліна.

Тож Батько вийшов із кімнати, підібрав мій одяг з підлоги у ванній кімнаті й склав його в коридорі біля сходів. Потім пішов, зняв із ліжка простирадла й виніс їх у коридор до моєї сорочки з джемпером. Потім він це все зібрав і поніс униз. Далі я почув, як він увімкнув пральну машинку, як запрацював бойлер і як водопровідними трубами до пральної машинки побігла вода.

Протягом довгого часу я чув тільки ці звуки.

Я подумки подвоював двійки, оскільки від цього мені ставало спокійніше. Я дістався до 33 554 432, тобто до 225, а це не дуже багато, оскільки раніше я діставався до 245, але зараз мій мозок не дуже добре працював. Потім у кімнату зайшов Батько й сказав:

— Як ти почуваєшся? Тобі щось принести?

Я нічого не відповів. Я продовжував дивитися на свої коліна.

І Батько також нічого не сказав. Він просто сів біля мене на ліжко, уперся ліктями в коліна й подивився вниз, на килим між своїми ногами, де лежала маленька червона цеглина «Леґо» з вісьмома шипами.

Потім я почув, що Тобі прокинувся, оскільки він нічна тварина, і він почав шарудіти в своїй клітці.

Батько дуже довго мовчав, а потім сказав:

— Слухай, може, мені не слід цього говорити, але… Я хочу, щоби ти знав, що можеш мені довіряти. І… гаразд, може, я не завжди кажу правду. Але бачить Бог, Крістофере, бачить Бог, що я дуже стараюся, але… Життя важке, сам знаєш. До біса важко весь час говорити правду. Інколи це неможливо. Проте я хочу, щоби ти знав, що я стараюся, дуже стараюся. І може, зараз не дуже вдала нагода говорити про це, і я знаю, що тобі це не сподобається, але… Ти маєш знати, що з цієї миті я говоритиму тільки правду. Про все. Бо… якщо зараз не сказати правди, то згодом… згодом болітиме ще дужче. Тому…

Батько потер руками обличчя, поскубав пальцями підборіддя й утупив погляд у стіну. Я спостерігав за ним краєм ока. І він сказав:

— Це я вбив Веллінгтона, Крістофере.

Я замислився над тим, чи він не пожартував, оскільки я не розумію жартів, і коли люди жартують, то насправді не мають на увазі те, про що говорять. Але Батько продовжив:

— Будь ласка, Крістофере. Просто… дай мені пояснити.

Потім він набрав у легені повітря й сказав:

— Коли твоя мама пішла… Ейлін… місіс Шиєрс… вона дуже добре до нас поставилася. До мене зокрема. Вона допомогла мені пережити дуже складні часи. Я не певен, що зміг би впоратися без неї. Ну, ти сам пам’ятаєш, що вона майже щодня приходила до нас. Допомагала готувати й прибирати. Забігала перевірити, чи все в нас гаразд, чи нам нічого не треба… І я подумав… ну… Чорт, Крістофере, я намагаюся не ускладнювати… Я подумав, що вона ходитиме до нас і надалі. Я подумав… і то, напевне, були дурниці… я подумав, що, може, вона… зрештою… захоче переїхати до нас. Або ми переїдемо до неї. Ми… ми чудово розуміли одне одного. Я думав, що ми друзі. Та, мабуть, неправильно думав. Мабуть… все ж таки… все до цього зводиться… от лайно. Крістофере, ми посварилися і… Вона казала мені такі речі, які я не буду тобі переказувати, бо вони недобрі, вони ранять, але… Здається, що вона більше цінувала того клятого пса, ніж мене або тебе. І мабуть, вона була права, якщо поглянути на це з іншої точки зору. Ми з тобою — ще та компанія. Мабуть, легше залишитися на самоті й доглядати за якимсь тупим собацюрою, ніж прожити життя зі справжніми людськими створіннями. Я про те, що, чорт забирай, малий, нам із тобою потрібен особливий догляд, еге ж? Коротше, відбулася ця сварка. А точніше, було кілька сварок. Але після того особливо неприємного скандалу вона виставила мене з дому. А ти сам знаєш, як поводився той клятий пес після операції. Чистий шизофренік. То він лагідний, наче янгол, перекидається на спину, аби йому животика чухали, а наступної миті вгризається тобі в ногу зубами. Коротше, ми кричимо одне на одного, а пес накладає купу в саду. Тільки вона захряснула двері, а переді мною вже стоїть це падло. І… Я знаю, знаю. Може, якби я його просто копнув, то він би й сам утік. Але, чорт забирай, Крістофере, коли очі застилає той червоний туман… Господи, ти ж знаєш, як воно. Я про те, що ми з тобою не такі вже й різні. І тоді я міг думати лише про те, що вона цінувала того клятого пса більше, ніж мене чи тебе. Наче всі почуття, які я стримував у собі протягом цих двох років, просто…