Хорхе Борхес - Вигадані історії

Компанія, з воістину божественною скромністю, уникає будь-якої публічності. Її агенти, що цілком природно, діють таємно; накази, які вона видає постійно (а може, й безперервно) нічим не відрізняються від тих, які поширюються шахраями. Та й хто спроможний похвалитися, що він просто шахрай? Пияк, що несподівано для всіх видає безглузде розпорядження, чоловік, який раптово прокидається зі сну та своїми руками душить жінку, яка спить з ним поруч,— чи не виконують вони таємне рішення Компанії? Така мовчазна діяльність, порівнянна з діями Бога, дає привід для всіляких припущень. Одне з них навіює страхітливу думку, що минули вже сотні років, як Компанія припинила своє існування, і священний безлад, який панує в нашому житті, має суто спадковий, традиційний характер; друге проголошує, що Компанія вічна, й намагається переконати нас, що вона існуватиме до останньої ночі, коли останній бог знищить світ; третє підтверджує, що Компанія всемогутня, проте вона визначає лише дріб'язкові явища: щебетання пташки, появу іржі на металі та пилюки на всіляких речах, короткочасні сновидіння перед світанком. Ще одна версія, проголошувана устами замаскованих єресіархів, стверджує, що Компанія ніколи не існувала й ніколи не існуватиме. Ще одна, не менш підла, примушує нас думати, що не має значення, чи підтверджуємо ми, чи заперечуємо реальність цієї таємничої Корпорації, бо Вавилон — це не що інше, як нескінченна гра випадковостей.

Герберт Квейн помер у Роскомоні; я не особливо здивувався, коли літературний додаток до «Таймса» виділив для нього лише півколонки, призначеної для опублікування некрологів, де я не знайшов жодного похвального епітета, який не був би приглушений (або суворо обірваний) прислівником. «Спектейтор» у відповідному номері, безперечно, не такий лаконічний і, мабуть, більш сердечний, але він прирівнює першу книжку Квейна — «The God of the Labyrinth» [124] Бог лабіринту (англ.). — до одного з романів місіс Аґати Крісті [125] Крісті, Агата (1891-1976) — англійська письменниця. , а інші до книжок Гертруди Стайн [126] Стайн, Гертруда (1874—1946) — американська письменниця. ; як на мене, то ці імена не було ніякої потреби згадувати, й таке порівняння навряд чи сподобалося б небіжчикові. Він, до речі, ніколи не претендував на роль генія; навіть у ті вечори перипатетичних літературних розмов, коли чоловік, який уже примусив потрудитися друкарські верстати, неодмінно розігрує з себе або месьє Теста, або доктора Семюела Джонсона [127] Джонсон, Семюел (1709-1784) — англійський письменник, літературознавець і лексикограф. ... Він з усією ясністю усвідомлював, що його книжки мають експериментальний характер: якщо вони, можливо, й захоплювали своєю новизною та певною лаконічною щирістю, то аж ніяк не вражали силою пристрасті. «Моя творчість схожа на оди Каулі [128] Кауліу Абрахам (1618-1667) — англійський поет. ,— писав він мені з Лонґфорда 6 березня 1939 року.— Я належу не мистецтву, а лише історії мистецтва». На його думку, не було науки, яка стояла б нижче від історії.

Я тут згадав лише про скромність Герберта Квейна; безперечно, що ця скромність не вичерпує його думки. Флобер [129] Флобер, Гюстав (1821-1880) — французький письменник. і Генрі Джеймс [130] Джеймс, Генрі (1843-1916) — американський письменник, майстер психологічної прози; брат філософа В. Джеймса. привчили нас вважати, що твори мистецтва зустрічаються рідко й вимагають великої праці; шістнадцяте сторіччя (згадаймо «Подорож на Парнас», згадаймо долю Шекспіра) не поділяло цієї невтішної думки. Не поділяв її і Герберт Квейн. Він вважав, що добра література — явище вельми поширене і що чи не кожен вуличний діалог підіймається до неї. А ще він вважав, що естетичний факт не може обійтися без певного елемента подиву, а сама лише пам'ять нікого здивувати не може. З усміхненою щирістю він осуджував «рабську і вперту прихильність» до старих книг... Не знаю, наскільки слушна ця його туманна теорія; знаю тільки, що його книжки заходять надто далеко у своєму прагненні здивувати.

Я дуже шкодую, що дав одній дамі почитати першу з його опублікованих книжок, бо вона, звісно, мені її не повернула. Я вже казав, що то був детективний роман під назвою «Бог лабіринту»; можу тільки додати, що видавець виставив її на продаж в останні дні листопада 1933 р. На початку грудня Лондон і Нью-Йорк були захоплені цікавими й заплутаними сюжетними ходами «Таємниці сіамських близнюків»; лише цьому фатальному збігові я схильний приписувати невдачу роману нашого друга. І почасти (хочу бути цілком щирим) недосконалій майстерності та пустій і холодній помпезності деяких його описів моря. Через сім років я неспроможний точно пригадати всі подробиці сюжету, та ось його короткий план, збіднений, але водночас і очищений моєю забудькуватістю. На перших сторінках ми читаємо про нерозкрите вбивство, в середині відбувається його неквапне обговорення, а на останніх сторінках злочин розкривається. Після того як таємницю вже розгадано, дається довгий ретроспективний абзац, у якому читаємо таку фразу: «Усі думали, що зустріч двох шахістів була випадковою». Ця фраза дає зрозуміти, що розв'язання проблеми вбивства було помилковим. Стривожений читач переглядає відповідні розділи і знаходить інше розв'язання, правильне. Читач цієї дивовижної книжки виявляється проникливішим, ніж детектив.