Ирена Карпа - Bitches Get Everything

– Бакси! – каже сакральне слово Стоґнєвіч.

– Не взивайте всує, – хмурнішаю я.

– Нє-е-е!!! – горлає вона, – бакси є!!! Ті, що ми попрали – бакси як катлєта. Бакси як тряпочка. Давай їх штовхати.

– Ну давай…

І чи то касирка currency exchange була сонна, чи нам таки й справді щастить, а якесь бабло у нас таки намальовується.

– Тепер іще знайти би Кораблик, – мрійливо кажу я.

– А що його шукати? Там, де найбільший замет – там і Кораблик.

Так і є. Кораблик з біса добре замаскувався, зливається з біло-сірою панорамою міста, всі інші машини на стоянці з хитрим підйобом на нас блимають.

– О!!! – Стоґнєвіч швидше впізнає топографію, ніж форму того, що спить під мерзлотою.

Ми навіть відчиняємо дверцята і віддаємо гроші паркуваль-нику, по ходу надуривши його на одну добу. Шукаємо якесь шкребло чи щітку чи – ааааааааа… ну хоч що-небудь, курча мама!!! І нема. Стоґнєвіч робить пику «Пупсик № 5» і йде до того ж паркувальника. Довкола якісь страшні автобуси і задрипані маршрутки. Але ж там, на цих транспортних одиницях, працюють добрі й роботящі люди! Які, в принципі, мають всі підстави нас ненавидіти.

Але до мене долинає щось типу «А дєвочьки хароші? – Та ха-роші! – Ну тада ладна!» і Стоґнєвіч повертається з малесенькою, не ширшою за мою долоню, пошкребачкою. Я розумію, що попали ми тут до вечора. Саме час відкрити навстіж вікна й двері й цинічно врубати музичку. З цинічним сабвуфером – а раптом його вібрації розтоплять кригу? Ну і що може бути цинічнішим для двох пиздуватих тьолок, що відгрібають свій кораблик-супер-мегаджипер на стоянці посеред працьовитих людей на жигулях і лазах, як не пісня УНДЕРВУДУ «Бабло победіт зло»?! Кажуть, улюблена пісня Березовського. І шоферам, ви знаєте, сподобалося. З нами просто всі погодилися – победіт, стопудняк!!! Дай Бог людям те, у що вони світло вірять. Тож ми, щасливо посміхаючись, розшкребли собі щось на зразок ілюмінаторів і, посигналивши на прощання добрим людям, відчалили. Правда, заднє скло відчистити забули, але то таке… В той день архангели врятували двох ідіоток. Умнічки, хароші девочки і феміністки знайшли би порятунок самі. А тут же не про них, тут про нас: уродки вижили – генофонд заплакав.

Знаєте, за що мене ненавидять і бояться? А за що люблять і цікавляться мною? І за що я одного дня, ймовірно, дістану собі кулю в лоба або в дупу не найрозкішнішого українського розміру? Та за те, що я безсовісно краду і використовую чужі історії. Сакральні таємниці. І чим більше хтось їх ховає, тим більше інші їх хавають. Тим більше сенсу витягувати їх на світ Божий і продуктивно витискати з них увесь pussy juice, кров, сльози незайманок і оцтову есенцію. Потім люди йдуть у кінотеатр, чи купують диск, чи скачують піратську версію з і-нету – й на тобі! Але-оп, Фіфі! Ви попали! Впізнаєте себе, своїх близьких, своїх ворогів і родичів своїх коханок? Розумієте – все, що ви сказали, було використано проти вас? І адвокати тут ні до чого. Ви все одно ними користуватися не вмієте.

Насправді ж усе не так. Я не така зла. Я просто хочу, аби сюжети й переживання акторів хапали за живе глядачів. І за яйця прокатчиків. Тим же, хто не був учасником даної ріал сторі, все й без знання її витоків навіть дуже подобається. Вони плачуть і співпереживають. Вони просять добавки. Вони – естети, вони хочуть справжнього, не серійного, а отримують те ж реаліті-шоу (бо підсвідомо, хоч і витісняючи в собі внутрішнього лоха, прагнуть саме його), тільки високої проби та limited edition.

– Так не чесно, ти крадеш! Це моя історія! Я сам би міг щось колись за нею зняти! – кричать іноді хлопчики, коли дізнаються, що їх неперевершену лав-сторі вже розписано покадрово.

– Послухай, сонечко, – я зітхаю і не знімаю сонячних окулярів – це сонечко очей не випалить, воно м'яке і лагідне, хоч і прикидається талібівським терористом, – я нічого не краду. Я запозичую. Я рефлексую. Якщо хочеш – навіть проживаю цю історію вслід за тобою.

– Але ж я… Я просив! – далі править він.

– Ну-ну, заспокойся, маленький. Якщо вже на те пішло, то ти – моя історія. А історії моїх історій – мої історії.

– Значить, і я буду використовувати твої! – в очах уже відчай.

– Та на здоров'я. Що покажеш: «Тріша голосно ригала»? Чи «Тріша надто часто трахалась»?

– І смоктала!

– О, так це ж мені тільки честь робить. Я навіть підпишу кожну твою заяву. У мене ідеальний образ – чим страшніші й гидкіші речі про мене викладатимуть, тим краще. Так що я навіть сама готова поставити пам'ятник моєму гіпотетичному інквізитору. Правда, самій же доведеться йому за це промо платити…