Ирена Карпа - Bitches Get Everything

Знову ці ідіоти сміються. Що тут смішного? Я що – дружина Петросяна? Давайте вже кіно дивитися, задрали.

«Кіно» починається сценою, дуже нам із малим важливою. Такою гострою і визначальною, чи що. Знаковою і вельми конфіденційною, вибачте за цілу купу марних означень. Власне, малий зненавидів мене за те, що я наважилася це фільмувати, запхавши в реальну подію другосортних акторів. Я переконала його, що актори – не другосортні, а навпаки – дуже талановиті, і він перестав ображатися. Повівся на мистецтво. Чи, може, просто то була любов до мене, бо на мистецтво, за великим рахунком, йому наплювати. Він тільки колись, на початку, захопився був мною як публічною особою, мною як іменем, як брендом, як епатажною красунею зі сторінок ґлянцевих журналів, котра ще й робить кіно. А потім зрозумів, що я – Тріша Торнберґ – це щось зовсім інше. Фактично, не зовсім і схожа на ту лялечку з лискучих обкладинок. Так, більш-менш нормальний стиліст, професійні пико-майстрині, бодай мінімально грамотне світло витворюють всю ту красу. Малий бачив усі ці процеси, ходив зі мною не на одну фотосесію, пізнавав правду сантиметр за сантиметром і… не розчарувався. Бо найбільший сором – намагатися бути не-собою. А найбільший кайф – дурити всіх, що ти – то не ти.

А ще його чомусь дико пре від того, що я – на чверть єврейка. У мене чорне кучеряве волосся і не в міру блискучі очі. Очевидно, я гарна, хоча і не така смаглява, як хотілося б. Але в мене таки дійсно дуже пронизливі аспідні очі, гострі, як бритва. Я сама їх іноді боюся, а він – ні.

Був завжди поряд. Лупав своїми світлими очима. Зовсім синіми, якщо вдягне синю спортивну куртку чи шапку; зовсім зеленими, якщо довго тримати його в гарячій ванні. Змахував своїми мультяшними пухнастими віями, голив м'який пух на щоках (втім, дуже скоро йому вдалося відростити справжню бороду, з якою старшим він виглядати став хіба що зовсім трошки). Давив собі знавіснілі прищі на обличчі, як бійці УПА душили в лісі НКВДистів. Переміщався на велосипеді, зливаючись з ним своїм довгим, худим і навдивовижу м'яким тілом. Терпляче ходив у спортзал, щоби припинити мої незлі підйоби з приводу його неатлетичності. Що ж, нехай буде не Аполон, так Орфей – теж варіант. А таки специфічну мають красу сімнадцятирічні підлітки, погодьтеся.

Так от. Та сцена. Вся та картинка. Як би вам пояснити… щось у ній було геть непевне, якась містифікація. Навіть тоді, коли героями її були не «другосортні актори», а ми самі. Я і він. Тобто ні він, ні я. Бо ніхто з нас не міг тепер із певністю сказати, що й хто там були насправді. Не те, щоби все видавалося потойбічним. Навпаки – воно було якимсь надто матеріальним, надто сильний мало запах і колір, надто надсадним було світло. Якесь нетутешнє dejа vu [2] , якщо таке може бути. Або й jamais vu1, тобто, чергове inouп, sans precedent [3]. … Дуже важко буває реставрувати картинку. Об'єкти то мали надто сильний запах і колір, як я вже сказала, то раптом, мов під водою чи у дзеркалі, здавалися віддаленішими, ніж були насправді. Ех, ніколи не можна отак просто взяти і схопити тонкий леткий спогад. Дуже спритно вислизає з пальців.

Тож легше розповідати, як воно виглядало в кадрі, а потім вже перелізати на власні відчуття… Так, певне, робить кожен режисер, такий заміс із плоті й крові, з того, що виставляєш перед глядачем, і того, від чого ладен померти сам.

Майстерня художника. Якась напівлегальна квартира у напівзруйнованому столітньому будинку. Нікому не можна казати, до кого ти йдеш і на який поверх. І особливо не можна казати цього після восьмої – ніколи після восьмої! Лункі сходи і старі сині двері, що, здається, мали б завалитися від найменшого поштовху. Вам би страшно було за такими спати: весь час увижалося б, що от-от якась зла і незнайома сила прорве своїми пазурами дірку і ковзне досередини, просочиться в шпарки або тихо вийде голою жінкою з однієї із сотень картин. Наблизиться до вашого ліжка і стане над вашою головою просто в темряві, дихаючи вогким теплим подихом. Із пащеки в неї тхнутиме. Дочекається, поки ви самі прокинетеся. Ви не встигнете закричати, не ввімкнете світло, вона тихо-тихо візьме вас за руку й заведе до себе в картину.

Але облишмо. Такого інтро і близько нема в моєму фільмі, це я так, аби ви зрозуміли настрій. Хоча, насправді, я й сама його не розумію до кінця. Тому, либонь, і не змогла його відтворити на екрані. Тільки от про це ніхто, крім вас, не знатиме.

Нагорі майстерня художника. Внизу злі консьєржки, і ти почуваєшся нелеґалом-панком, навіть заробляючи пристойні гроші. Колись одна подруга мала необережність мені сказати: «Навіть заробляючи десять тисяч на місяць, ти знайдеш причини почуватися нещасною». Ну і що таке десять тисяч у порівнянні з гострим, еротично звабливим, ниючим в самій твоїй середині почуттям нещастя? Щастя тупе і статичне. Нещастя рухається саме і змушує рухатися тебе. Отже, подружка й сама не знала, яку цінну ідейку мені підкинула. Десять тисяч – це шоста частина мого колишнього авта. Почуття нещастя – половина мого теперішнього життя. І не вкладайте у слова «нещастя» і «життя» цей довбаний common sense.