Іван Кирій - Голодна весна

Від того, що побачила там Параска, у неї, сказала, мало не обірвалося серце, не захолола в жилах кров.

Одразу, як тільки зайшли в хату, слідчий попросив Параску витягнути з печі накритий сковородою чавун. Параска витягла його рогачем, поставила на лаву, зняла сковороду. Чавун був повен жареного м'яса.

– Це людське, – пояснив слідчий, а йому про це призналися Вірка й Михайло на допиті.

– Я як почула, так одразу й знепритомніла, – зітхнула Параска.

На неї бризнули водою, вивели під руки надвір і вже більше нічого не показували.

– Свят-свят, сохрани й заступи, – захрестилася на ікони мати. – Та хіба ж вони люди? Як же у них руки здіймалися?

– Але то ще не все, тітко Тетяно, – продовжила Параска. – В чулані знайшли закривавлену Гальчину одежу, посолене м'ясо у діжці, а на горищі дерев'яні ночви із загуслою кров'ю й закривавлену сокиру біля них. Над ночвами Михайло убивав Гальку, стягнувши її туди по драбині.

Мене аж холодом обдало від цих слів, а мати знову захрестилася на ікони:

– Господи, сохрани й помилуй!

У Параски ж затремтіли губи, на очі набігли сльози, й вона заголосила:

– Ой, сестричко моя рідненька, та яка ж страшна смерть тебе спіткала…

Ми з матір'ю ледве заспокоїли її.

Спати полягали пізно. Параска теж ночувала у нас, мати не пустила її. Та й сама вона призналася, що як не стало Гальки, їй страшно ночувати одній у хаті.

Я вийшов за село й зупинився вражений. По обидва боки дороги, що вела далеко в поле, стояло високе н густе жито.

– Здрастуй, житечко! – привітався я до нього. – Як же ти швидко виросло!

Я давно не виходив у поле й справді був щиро здивований зростом жита. Ніби вчора воно досягало чверті від землі, а тепер піднялося майже врівень зі мною й колосилося.

Жито, стомлене денною спекою та гарячим вітром, що від самого ранку колихав його й надвечір улігся десь у затишку відпочити, не відповіло на моє привітання, і я не розсердився на нього за це, бо воно, звісно, не вміло говорити. Але мені самому хотілося поговорити з ним, поділитися своїм горем і радістю водночас, бо був я тоді один-однісінький, а в такі хвилини, коли тобі нікому сказати слова, ой, як важко.

І я далі не вголос, а подумки продовжив свою розмову з житом:

«Я радий за тебе, житечко. Що ростеш так швидко, дозрієш скоро, зерном станеш. Та сумніваюсь, що намелють з тебе муки й напечуть хліба, що людей нагодуєш, котрі, ой, як скучили за ним. Може, скосять тебе, житечко, змолотять і відвезуть зерно твоє невідомо куди, а люди знову залишаться голодні. І ще сумно мені, що не побачить більше тебе, житечко, Галька, моя сусідка і добрий друг, не візьме у руки скибки запашного хліба з тебе. Бо немає Гальки. її саму з'їли голодні люди. Страшно і сумно, правда, житечку? І горе велике!

Та за горем і сумом приходять до нас і радості. Ось і у мене за горем радість прийшла. Слідом. Прислав нам, нарешті, батько листа, якого ми з матір'ю так довго й нетерпляче ждали. Як і обіцяв, приніс його мені додому листоноша дядько Пантелій.

– На, – подав тоненького конверта сухою, жилавою рукою, яка чомусь у нього тремтіла. – Я ж казав тобі – принесу, ось і маєш.

Тільки тому, що посоромився, я не кинувся цілувати дядька Пантелія. Але подякував від душі, щиро. І одразу, як тільки він вийшов з хати, прочитав листа.

Батько написав, що в дорозі захворів, і в Маріуполі його одразу ж поклали в лікарню. Тому й мовчав довго, щоб не засмучувати нас. Тепер усе гаразд, почуває себе добре, влаштувався працювати на судоремонтний завод, у ковальський цех, і кличе нас негайно їхати до нього.

Ось і радію я, житечку, з цього. Що будемо разом з батьком, що скінчаться, може, скоро наші голодні муки. Бідна мати вже ледве ходить на ті проклятущі буряки, висохла вся, а я, не бачачи себе, відчуваю, що якби не шкіра – давно розсипались би мої бідні кісточки. Крім голоду, з мене щодня витрушувала останні сили малярія. Гаразд, що вже дозрівають шовковиці і я хоч трохи поповнюю їх цими солодкими ягодами.

Добре діло радість, житечку, та погано, коли немає з ким нею поділитися. Як ось і в мене. Були б Грицько, Галька – побіг би до них. А так – прочитав листа сам, і похвалитися нікому. Правда, збігав до баби – немає Дома. Ждав-ждав і не діждався. Пішла, мабуть, до когось на інший куток. Побрів на вигін – і там ні душі. Ні біля крамниці, ні біля школи. От і ділися радістю, коли ні з ким. Опустіло, осиротіло село.

І вирішив я піти в поле, зустріти матір. Уже вечоріє, скоро полільниці вертатимуть із буряків і вона з ними! З матір'ю й поділюся своєю радістю, її саму порадую.