Іван Кирій - Голодна весна

Та не усвідомлювали ми тоді цього. Ждали.

І діждалися.

їх із зв'язаними назад руками вивели з сільради по черзі. Товстий міліціонер – Михайла. А той, що приїхав верхи, – Вірку. Посадили обох посеред вимощеного сіном міліцейського воза одне до одного спинами і від пояса до пліч міцно обкрутили вірьовкою.

– Щоб не втекли в дорозі, – мовив хтось із хлопців за нами з Іваном, хоч і так усім це було зрозуміло.

Вірка з Михайлом, як вийшли з сільради, похнюпивши голови, так і не підводили їх, не дивилися ні на кого, ніби голови у них не поверталися, а очі нічого й нікого не бачили.

Про що вони думали? Чи усвідомлювали свій вчинок?

Мовчали. Не плакали, не просилися. Не протестували, коли їх грубо обмотузовував молодий міліціонер, немов оніміли. Немов утратили всі людські почуття.

Мабуть, воно так і було, коли зважились на цей нелюдський вчинок.

Мені їх було не жаль. Спитав про це Івана.

– І мені, – прошепотів він.

На диво, ніхто ні з нас, хлопців, ні з дорослих, які стояли за нами, не висловили свого обурення криками і прокльонами на адресу Давиденків. І цим, мабуть, більше висловили свою зневагу до них.

Також, на диво, мовчки вели себе й міліціонери та наше сільське начальство, що вийшло слідом за ними. Ніхто нікому не сказав ні слова.

– А де ж слідчий? – поцікавився хтось нетерплячий.

– Вийде ще, – заспокоїв його якийсь всезнайко.

Зв'язавши Вірку й Михайла вірьовкою, молодий міліціонер по-хазяйськи перевірив вузол, чи міцно затягнутий, і в одну мить скочив на свого коня, що стояв поряд із возом біля тину.

Майже водночас спритно стрибнув на воза, ближче до кучера, і міліціонер-товстун, злегка штовхнувши його рукою в плече.

Кучер мовчки торкнув коней віжками, й ті одразу ж рвонули з місця риссю.

Так же рвучко зірвався за ними й кінь молодого міліціонера.

– Значить, слідчий залишиться у нас, – тихо мовив Іван.

Я мовчки кивнув йому на знак згоди головою: напевне, що так.

Мовчки дивилися услід підводі і вершнику голова сільради Задорожний, голова колгоспу Муляренко й дядько Грицько Стовбун. Навіть Параска, стоячи поруч з ними, не вимовила жодного злого слова услід своїм кривдникам – Вірці й Михайлу.

Все відбулося в суворій тиші теплого травневого вечора.

І лише тоді, коли ні міліцейського воза, ні міліціонера-вершника не стало видно за вигином вулиці, за нашими з Іваном спинами хтось зітхнув і проказав:

– Не бачити їм більше свого села.

Сказано було так, що я не міг розібрати, – із співчуттям сказав чоловік чи з осудом.

Оглянувся. Кроків за два від нас стояв зіщулений, зарослий густою сивою щетиною поштар дядько Пантелій із старою, напівпорожньою сумкою через плече, в якій носив листи й газети.

Ми зустрілися поглядами, дядьків був сумний і винуватий.

– Немає, – таким же, як і перед цим, тихим голосом сказав мені цей добрий, лагідний чоловік. І одразу ж, уже вкотре, додав заспокійливо: – Та ти не журись. Як буде – я обов'язково принесу. – й пішов у сільраду, куди знову вернулися голови сільради й колгоспу та Грицько Стовбун з Параскою.

Іван співчутливо поглянув на мене:

– Листа від батька ждеш?

– Та, – відказав я. – Чомусь довго не пише.

Як і дядько Пантелій, товариш заспокоїв мене:

– Напише, жди.

…А пізно ввечері, коли стомлена вкрай мати вернулася з буряків, до нас прийшла Параска і розповіла нам усе, що з нею трапилось у Давиденків.

Розповідь її була сумною і страшною водночас.

Коли вона після розмови зі мною прибігла до Давиденків, Вірка в хаті була одна.

– Здрастуй.

– Здрастуй, – одказала Вірка, і Параска одразу помітила – у Вірчиних очах стояв переляк. Вона винувато забігала ними по хаті, й погляд її зупинився на білій ситцевій хустці, що лежала недбало кинута на припічку.

Параска теж кинула свій погляд на ту хустку, і серце її немов хто проштрикнув голкою: Гальчина хустка. Власне, не Гальчина, а її, Параски. А носили вони ту хустку навперемінки, хто якого дня перший запне.

Вхопила хустку в руки, розгорнула. Вона, їхня хустка. І серце немов хто вдруге проколов голкою, ще з більшою силою.

Параска до Вірки:

– Де Галька?

Та злякано відступила од неї на крок. Тремтить уся, хитає головою:

– Не-е зна-а-а-ю…

– А хустка! Хустка чого у вас? – тиче до неї хусткою Параска.

Вірка тим же тремтячим голосом стала пояснювати, що Галька була у них позавчора й пішла, а хустку забула. Нехай вона, Параска, забере її.

Говорить, а сама пильно дивиться мимо Параски на хатні двері.