Іван Кирій - Голодна весна

– Ти писав?

– Ну-у, я-а, – тягне неохоче. – А ти що, може, не віриш?

Відповів, що вірю, але… Може б, краще було розповісти директорові школи.

– О-о, ми теж йому про це казали, – втрутилися в нашу розмову Степан і Микола.

– Кажу ж вам – директорові не треба! – гаряче говорить Іван і знову до мене: – За це його можуть з директора зняти, та ще й віддати під суд. А так ми самі злодія провчимо.

– А кого це? – питаю.

Іван посміхається:

– Зажди, нехай усі зберуться, тоді й скажу.

Степан і Микола невдоволені з Івана:

– Нам теж іще й досі не признався.

Цікавлюся – кого ж іще ждемо.

– Ще мають прийти Микола Ковальчук, Василь Чупака й Павло Гончаренко.

Микола та Василь – мої однокласники. Отож – Іван покликав трьох із нашого класу і їх четверо з «Б». Що це значить? «Це значить, – став розмірковувати я, – що злодюжка теж їхній, з їхнього класу. Чому? Бо в їхньому «Б» більше хлопців, більше розбишакуватих і схильніших украсти. Цікаво, хто ж він, той, що посягнув на наш хліб і цукор?»

– Ну скажи, не тягни, – штовхаю Івана ліктем під бік.

– Що ти такий нетерплячий! – бурчить невдоволено Іван. – Ось прийдуть хлопці – тоді всім і скажу, а не кожному окремо розповідай.

Я знаю Івана. Хлопець упертий, але чесний і добрий. Живе далеко від мене, на Окопі, під болотом. У нього ще є сестра, молодша. Живуть бідно, як і ми всі. Єдине, що їх трохи рятує від голоду – болото. Вони мають свого човна і ловлять у тому болоті рибу, переважно – в'юнів, ставлять сильця на диких качок. Я не раз був у Івана дома, і він часто заходив до мене, коли батьки присилали за чимось у крамницю або в якихось справах до Дроботів. Дроботи з Крупками родичались. Іванів батько та Антонова мати були двоюрідні брат і сестра. А в селі це велика рідня. Правда, Іван з Антоном родичалися не дуже, Іван казав – недолюблює Антона, але заради батьків примирявся.

Іван – низенький на зріст, але кістлявий, міцно збитий. Чуб русявий, їжакуватий, майже над самі брови. Очі сірі, довірливі. Ніс широкий, ніздрюватий. Губи трохи завеликі, нижня повніша від верхньої. Говорячи, розтягував слова. Впертий і сердитий. Вчився непогано, легко розв'язував задачі, любив читати книжки. В останньому ми, мабуть, найбільше з ним сходились, і це зближувало нас.

Так і не признався він про злодія, поки не прийшли один по одному з усіх сторін кладовища Микола, Василь і Павло.

І тоді нарешті наш Іван видав свій секрет. Звелів нам сісти на гіллі півколом, сам став посередині і, піднісши догори вказівний палець правої руки, прорік:

– Хліб і цукор вкрав мій родич Антон Дробот.

Сказав і замовк.

Мовчали й ми. Всі шестеро. Немов води в роти понабирали. Немов на замки їх узяли. Немов нам заціпило, відібрало мову.

Оце так новина! Хто б міг подумати! Антон, з його здоров'ям! І кого обікрасти? Своїх товаришів!

А втім – стій! – зупинив я себе. Чого обурюєшся? Адже він, Антон, недавно, навіть зовсім недавно, накинувся на мене, відняв хліб, ми з ним билися за той нещасний окраєць.

Пауза наша затягнулася на кілька довгих хвилин, а потім, не змовляючись, ми всі дружно глянули на Івана, й хтось із нас запитав:

– Звідки ти знаєш?

– Він підбивав мене на це, – повів свою розповідь далі Іван. – Я відмовився і відмовляв його. Антон пообіцяв, та, як бачите, не дотримав слова. І, мабуть, з боязні не прийшов сьогодні й у школу.

Я пригадав – справді, сьогодні Антона не було в школі,.не товкся на великій перерві біля тітки Софії, намагаючись чимось їй прислужитися, як робив це мало не щодня. А він, бач, яку мету переслідував. Роздивлявся, що, де і як у комірчині лежить, щоб знайти потемки.

– І з боязні, і, мабуть, хліба та цукру об'ївся! – додав Микола Ковальчук.

Останнє, про хліб і цукор, певне, найбільше роздратувало нас, бо всі ми одразу обурились, заговорили разом, перебиваючи і не слухаючи один одного. Заґелґотіли, мов перелякані гуси, і з ґелґотіння цього вихоплювалось:

– Безсовісний!

– Негідник!

– Це підлість!

– Та як він посмів?

– Вигнати такого з школи!

– І в тюрму, щоб знав!

Та ось раптом підняв руку Павло Гончаренко, високий, стрункий хлопець, недалекий Антонів сусід.

– Я знаю… Антон нечистий на руку… Жадний… Та як ти, – звернувся до Івана, – доведеш, що то він?

Справді, ми не подумали про це. Адже не впійманий – не злодій, – пригадалися мені батькові слова.

– Доведу! – запевнив нас Іван.

– Як? – глянули ми всі на нього.

– Приведу Антона сюди, і він сам у всьому признається! – пообіцяв Іван.