Іван Кирій - Голодна весна

Я не мав на нього зла, але зустрічей з ним уникав, бо він завжди, зустрічаючись, запобігав переді мною, дуже мене розхвалював і щоразу підкреслював, що добре знав мого батька і в молодості навіть дружив із ним, чим викликав у мене, відразу. І мимоволі приходив тоді мені на думку вислів якогось філософа-мудреця про несправедливість серед людей. Зміст його такий: погані люди живуть довго, а добрі, чесні – вмирають рано.

Помер батьків кривдник після вісімдесяти трьох років.

З настанням весни в селі майже кожен ранок починався голосінням. Голосили жінки. То на одному, то на другому кутку. Або й на двох водночас. Це означало, що вночі когось обікрадено. Крали різними способами. Ламали замки на дверях погребів і повіток, знімали двері з завіс, робили підкопи в чулани й хатини, забирали все, що в кого було у запасі придатне для їжі. Все, як кажуть, під мітлу. Були ще деінде серед людей і такі, що якимось чудом тримали півдесятка курей, кролів чи козу. Крали і їх. З-під семи замків. Там же, на місці, душили, різали і забирали.

Так ось, того сонячного березневого ранку (нарешті знову випогодилось), йдучи до школи, я, в який уже раз, почув голосіння жінки. Прислухався: де це? На якому кутку? Дивно, долинало воно звідти, куди я йшов. Тобто – від школи. За школою жили люди, і я вирішив, що це, мабуть, там. Не що інше, як крадіжка. «І поки таке буде? ~ подумалося. – Що собі той голова сільради думає? Лише похваляється зловити злодіїв, а вони тим часом знай своє роблять».

Прискорив ходу, минаю крамницю, в якій, до речі, й досі не торгують, щоб швидше від когось довідатись, хто, де й чого голосить (школярі, сходячись до школи з усього села, все скрізь бачать і все знають), і раптом бачу через вигін на шкільному подвір'ї гурт людей, від якого й доноситься плач. Коли стало ближче, одразу ж упізнав по голосу – плакала тітка Софія, наша шкільна прибиральниця і годувальниця. Це ж вона гріла нам у своїй маленькій комірчині чай і на великій перерві роздавала по чашці разом із порцією хліба. Дивуюсь: що ж таке трапилося s нею? Чого вона голосить біля школи на все село? Красти у неї нічого, живе одна в чужих людей у хатині. Значить інша якась причина.

Вигін не переходжу, а перебігаю, і ось я на шкільному подвір'ї, біля гурту учнів і вчителів навколо тітки Софії, яка дуже чимось ображена й не перестає плакати.

Обступили тітку і заспокоюють наш учитель Павло Іванович, учителі інших класів, голова сільради Задо-рожний. Але вона ніяк не може зупинити себе, все голосить і примовляє:

– Як же далі на світі білому жити, коли в людей ні совісті, ні сорому немає, коли вже у своїх дітей почали красти, останній шматочок хліба від рота відривають?

Неподалік від учителів стоять купкою дівчатка з сусіднього класу, і серед них моя однокласниця Палажка, вони прийшли дещо раніше від мене й, напевне, знають, що трапилося. Підходжу, питаю Палажку:

– Чого тітка плаче?

Палажка пошепки відповідає:

– Її коморку обікрадено. Хтось заліз через класне вікно, відірвав замок і забрав наш хліб і цукор.

– Та невже? – не вірю я.

– А навіщо б їй вигадувати? – каже Палажка. – Прийшла вранці, школу відкрила, а двері в комірчину – навстіж. Так що будемо сьогодні без хліба і чаю.

Річ у тому, що тітка Софія щодня одержувала для нас пайок у колгоспній коморі наперед, тобто – на завтра. Хліб і цукор. Одержувала, приносила в школу і ховала на ніч у своїй комірчині. А наступного дня, подзвонивши нам на уроки, різала той хліб на рівні пайки, кип'ятила чай, і на великій перерві ми чаювали. Правильніше ж сказати – обдурювали на якусь годину голод.

І ось зараз хтось посягнув на цей наш мізерний пайок: скибку хліба та ложечку цукру до чаю.

Хто ж це міг таке зробити? Як у нього простягнулася рука за тим хлібом, який, до речі, давали тільки нам, молодшим школярам, первакам і четвертокласникам?

Я не вірив почутому. Просто не хотілося вірити. Але це було так. Був ранок, я стояв на подвір'ї школи і на власні вуха чув плач нашої доброї тітки Софії, яка на все село обурювалася цією ганебною крадіжкою. Хотілося підійти до неї, заспокоїти, але це, нарешті, зробили за мене вчителі, повели її до школи, бо на подвір'ї більшало учнів, що сходились із усіх кінців села.

До дзвінка на перший урок поміж нас тільки й розмови було, що про крадіжку хліба та цукру, про крадіжки взагалі. То в одному, то в другому гурті хлопців і дівчат чулося:

– У нас останніх курей украдено! Курку й півня!