Хеннинг Манкелль: Італійські черевики

— Я не хочу бути офіціантом.

Я відповів дуже впевнено. Мені важко було визначити, що відчув батько — розчарування чи полегшення. Він пригубив вина, провів указівним пальцем по носі і запитав, чи я справді ще не замислювався над майбутнім.

— Ні.

— Якісь думки вже мусили проскакувати в твоїй голові. Що тобі подобається найбільше?

— Музика.

— Оце так новина. Ти вмієш співати?

— Ні, не вмію.

— Чи ти без мого відома навчився на чомусь грати?

— Ні.

— Чому ж тобі найбільше подобається музика?

— Викладачеві музики Рамбергу до мене байдуже.

— Що ти маєш на увазі?

— Він звертає увагу тільки на тих, хто вміє співати. Всіх інших він просто не помічає.

— Ага, тобто тобі найбільше подобається предмет, на який ти навіть не з’являєшся?

— Ще хімія подобається.

Батько явно був здивований. Ще мить він, здавалось, видобував із голови давні спогади своїх бідних шкільних років, намагаючися згадати, чи існував тоді такий предмет, як хімія, взагалі. Я не зводив з нього погляду. Він мінявся перед моїми очима. Давніше в ньому нічого не мінялось, крім одягу, взуття і кольору волосся, що дедалі більше сивіло. А тепер відбувалося щось несподіване. Здавалось, ніби він раптом став зовсім безпомічним і вперше мені відкрився. Навіть попри те, що він не раз сидів на краю мого ліжка чи плавав зі мною в затоці, між нами завжди була велика дистанція. А зараз, безпорадний, він наблизився до мене. Я був сильніший за людину, що сиділа навпроти за білим столом у ресторані, де капела вигравала музику, яку ніхто не слухав, цигарковий дим змішувався з різким запахом парфумів, а його келих вина все порожнів.

Саме тоді в мене визріла відповідь. Я раптом визначив своє майбутнє або ж сам створив його в ту ж мить. Батько дивився на мене своїми сіро-синіми очима. Він, здавалося, вже отямився від хвилинної безпорадності. Але я побачив її і вже ніколи цього не забуду.

— Кажеш, тобі цікава хімія? Чому?

— Тому що я буду лікарем, а їм треба розумітись на речовинах. Я хочу оперувати.

Він подивився на мене з відразою.

— Ти хочеш порпатись у людських тілах?

— Так.

— Як же ти станеш лікарем, закінчивши лише училище?

— Я хочу здобути вищу освіту.

— Щоб копирсатися в людських тельбухах?

— Я хочу бути хірургом.

У ту хвилину виник мій життєвий план. Я ніколи раніше не задумувався над тим, щоб стати лікарем. Я не втрачав свідомості від вигляду крові чи уколу, але я ніколи не уявляв собі життя в лікарняних коридорах чи операційних залах. Коли ми того квітневого вечора повертались додому — мій батько трохи напідпитку, і я — захмелілий підліток, — я усвідомив, що не тільки відповів на запитання батька, а дав обіцянку самому собі.

Я мав стати лікарем. Я мав присвятити своє життя копирсанню в людських тілах.

Сьогодні пошти не буде.

Вчора її теж не було. Натомість сьогодні прибув поштар Янсон. У нього нема для мене пошти: я заборонив йому такі візити. Ще дванадцять років тому я наказав йому, щоб не привозив мені саму лише рекламу. Мені набридли всі ті акційні реклами комп’ютерів і свинини. Я казав йому, що не хочу потрапити до рук людям, які прагнуть керувати мною за допомогою знижок. Знижки не головне в житті, намагався йому пояснити. Сенс життя — це щось суттєве. Я не знаю, що саме, але тим не менше треба вірити , що це щось суттєве і що його прихований зміст вартий значно більшого, ніж акційні купони і лотерейні квитки.

Ми посварились. Це було не востаннє. Часом мені здається, що саме наша злість змушує нас триматись одне за одного. Хоч після цього він більше ніколи не привозив рекламу. Востаннє, коли я отримував пошту, то був лист від муніципальної влади. Відбулося це сім з половиною років тому, того осіннього дня віяв сильний вітер із північного сходу, а рівень води в морі був низьким. Влада повідомляла, що мені виділено місце на цвинтарі. Янсон стверджував, що таке місце мають усі. Це був новий сервіс, і він полягав у тому, що місцеві платники податків могли дізнатися, де розташовані їхні місця на цвинтарі на випадок, якби вони хотіли піти подивитись і довідатись, хто ж їм буде сусідом.

Це єдиний лист, отриманий за останні дванадцять років, окрім невтішних пенсійних довідок, декларацій та банківських виписок.

Янсон завжди прибуває близько другої години. Я підозрюю, що він їздить сюди, аби домагатися в Пошти повної компенсації за човен або гідрокоптер. Я пробував випитати в нього, але він не відповів. Можливо, що це саме я забезпечую його роботою. Адже взимку він мусить тричі на тиждень, а влітку — п’ять разів причалювати до мого пірса, який, на щастя ще не ліквідували.