Остап Дроздов - №2

— Ось тепер я точно знаю, що вона — моя.

Те, яке покарання обрала Єфросинія, зняло всі питання. Каміл просто почав терпляче видивляти в небі малюсіньку цятку. Цей день мусив настати. Головне — нейтралізувати хандру. А вона черв’ячком підточувала його з кожним днем усе нахрапніше. І раптом — глобус зійшов з осі, небо розверзлося, і з цієї шпаринки, наче цукор, почали сипатися всі зірки, і жмень не вистачало, щоби зловити бодай третину.

Єфросинія вийшла — й усміхнулася.

Усі світлові пучки зійшлися в один мультиплекс. Каміл народився вдруге. Це була кардинальна реновація. Він не зміг устояти перед цим сходженням діви. Все тіло стало пінопластовим, Каміл пережив кенозис — повне самознищення власної волі і всецілий послух волі Єфросинії. Він ніколи не подумав би, що щастя приходить ось так — нокдауном. Коли Єфросинія усміхнулася йому після кількох тижнів катувань, він не побіг до неї, не помчав — він безсило сповз на ослінчик, що стояв у дворі. Він так довго чекав цієї миті, так виразно малював у своїх мріяннях, що коли та мить настала, Каміл не мав сили повноцінно пережити її. Він нагадував баскетболіста, який тижнями намагався закинути м’яча в кошик із середини поля — і все безрезультатно; аж тут, коли йому це вдалося, він навіть не зміг відсвяткувати свій успіх, а знесилено гупнувся на підлогу.

Для Єфросинії це було так смішно, що вона почала сміятися. Вона побачила, що взяла Каміла мором, і він не має моральних сил радіти. Він по-хлоп’ячому розм’як на лаві і втупився в одну точку, ніби намагаючись себе вивести зі стану емоційного вигорання. Для Єфросинії це було дуже смішно. Вона над ним змилостивилася, по-збиточному оглянулася довкола, чи ніхто не бачить, і підійшла впритул до Каміла, який, таке враження, перед собою побачив зішестя Богородиці. На подвір’ї нікого не було. Єфросинія підійшла до гіпсового Каміла, обережно двома руками взяла за щоки, стиснула їх так, щоб рубінові губки склалися бантиком, і смачно, з язичком, поцілувала ці вуста, від яких завжди паморочиться.

Це було зелене світло. Бездонний поцілунок у м’якоть губ означав усе, геть усе — навіть те, чого неможливо сказати словами.

У школі моїх студентів учили розв’язувати дроби. Це називалося елементарною математикою. Школа навчала їх усьому елементарно складному й непотрібному — крім елементарно простого: бути придатним до життя за нової епохи. Їхня країна з часом матиме безліч тромбів. Молодь, яка на одному місці вертіла шкільну програму, не зможе пройти крізь завужені судини країни вузьких можливостей. Я обсервую ці нестиковки і дочекатися не можу, коли ж нарешті почнеться колапс.

Доцентка-кляузниця з кафедри має два лекційні курси, але не має емейла. Я, правду кажучи, зробив помилку і втратив пильність, коли попросив у неї емейла, куди хотів скинути описові тези моїх занять. Виявилося, нема куди скидати. Цьоця з комп’ютером не дружить і не має емейла. Я засміявся. Це була фатальна помилка. І лише тоді я зрозумів, що горгона й справді захоче обернути мене на камінь.

Обширний тромбоз почався на моїй кафедрі. На першому ж засіданні мені озвучили скаргу двох викладачів, які через мене мають проблеми з набором на свої факультативні спецкурси.

— Поки вас не було, ми стабільно мали свої спецкурси по 10–15 студентів. Тепер у неї — 2, у мене — 3. А у вас — 48. Усі записалися до вас.

— Даруйте, але ж на те він і факультатив, що студент сам обирає спецкурс.

— Ну так, але ж усе одно треба дотримуватися більш-менш рівномірного розподілу потоку.

— Даруйте, та радянські рознарядки закінчилися. Чи ви хочете сказати, що я винен у тому, що студенти записуються до мене?

— Ваш спецкурс — неакадемічний. Вони ходять до вас як на відпочинок.

— А до вас мають ходити як на каторгу, чи що?

— Прошу не хамити.

— А тепер послухайте мене. Я не викладач і не професор, і дисертацій не захищав. І навряд чи буду. У випадку з факультативами студенти голосують ногами. Якщо для вас це проблема, то на наступному ж занятті я оголошу про закриття спецкурсу. Будете мати свої 48 назад. Влаштовує?

— Ну чого ж ви так одразу...

— Мій спецкурс ніколи не буде академічним. Навіть коли я стану сивочолим академіком. А знаєте чому? Тому що радянський союз закінчився, розумієте? Я ніколи не буду своїх студентів іншувати й ділити на відмінників і двієчників, це совок. Мені важливо, щоб вони розуміли навколишні процеси і викристалізовували до них своє ставлення. Мені не потрібно, аби вони за три ночі зубрили матеріал, здавали залік і наступного дня все забували. Я наполягаю на тому, що освіта має приносити задоволення. Задоволення — а не муку. Досить із них цієї грьобаної школи, яка на все життя відбиває бажання вчитися. Вони повинні учитися легко, добровільно, з гумором, з відповідальністю, з охотою. У мене немає енок, зате в мене є очі, я чудово бачу, хто як себе проявляє на заняттях. Незацікавлених я зацікавлюю, зацікавлених підстьогую, решта — ваші.